«Тонка межа»

POV Ліам 

Холод лікарні — той, що несе не лише стерильність, а і мовчазну присутність смерті — пробирав до самої душі. Поки ми з Крісом бігли коридором, я ледь усвідомлював реальність: обличчя людей розмивалися, голоси зливалися в гул, лише один образ не покидав свідомість — Олівія, вся в крові, непритомна в моїх руках. 

Нас зупинили перед дверима операційної. Її вивезли на каталці, лікарі кричали, накази звучали швидко й уривчасто, як сигнали тривоги: 

— Тиск падає!
— Серце зупинилось!
— Заряд 300! Готово! Раз! Два! РАЗРЯД! 

Коли я почув перше "асистолія", мої ноги стали ватяними, але я не міг упасти. В мені щось кричало мовчки — щось первісне, чоловіче, дике. Вперше в житті я був по-справжньому безсилим. Я, той, хто завжди встигав, завжди рятував, цього разу нічого не міг зробити. 

За кілька хвилин прибіг Кріс. Його очі розширилися від страху, коли він побачив мої закривавлені руки. 

— Що сталося?! — він схопив мене за плечі. 

— В неї стріляли... — хрипло сказав я. — Вона втратила багато крові... її серце зупинялось двічі... Вони... вони ще борються. 

Кріс нічого не відповів. Він просто повільно опустився на підлогу, спершись спиною на стіну. Його обличчя стало білим, як мармур. 

— Вона... вона не може померти. Розумієш? Вона не має права... Вона обіцяла, що все буде добре... — його голос зламався. 

Я не відповів. Просто залишився поряд. Тиша між нами була густою й важкою, як перед грозою. 

Час став розмитим поняттям. Кожна хвилина була, як година. Кожен звук з операційної — як удар у серце. 

Нарешті — двері прочинилися. Вийшла хірург — молода жінка з втомленим обличчям. На ній ще була маска, але по очах я відчув: це не кінець. 

— Ви родичі? — запитала вона офіційним тоном. 

— Я брат, — відповів Кріс. Я… — я запнувся, бо не знав, ким я їй був у цей момент. Друг? Закоханий? Рятівник? — Я з нею, — прошепотів я. 

Лікарка зняла маску й трохи пом’якшила вираз обличчя: 

— Вона жива. Ми стабілізували її стан. Куля зачепила праву легеню, була велика крововтрата. Серце двічі зупинялося, але вона боролась. Вона сильна, і вона повернулась. Проте наступні 24 години критичні. 

У мене підкосились ноги. Я сів на лаву, прикривши обличчя руками, і вперше за весь цей кошмар — розплакався. 

— Я можу її побачити? — прошепотів. 

— Одну людину, не більше. Тільки на кілька хвилин. 

Кріс кивнув: 

— Іди. Вона чекатиме саме тебе. 

Коли я зайшов у палату, світ знову став справжнім. Всі фарби повернулися, але вже не були такими яскравими. Вона лежала під білою ковдрою, з безліччю трубок і датчиків. Її обличчя було блідим, губи — ледь рожеві. Але вона дихала. 

Я сів поряд, обережно взяв її холодну руку. 

— Привіт, воїтелько... — мій голос зламався. — Ти ледь не злякала мене до смерті. 

Я на мить заплющив очі. Спогади про кожну мить нашої історії — від перших усмішок до сьогоднішнього жаху — пролетіли в голові, як фільм. 

— Знаєш, я думав, що ти врятувала мене тоді, коли з’явилася в моєму житті. Але сьогодні я зрозумів — я не витримаю без тебе. Ніколи. І тепер я дам тобі обіцянку. 

Я нахилився ближче, притулив лоб до її руки. 

— Якщо ти прокинешся... якщо ти повернешся до мене — я зроблю все, щоб жодна куля, жодна загроза, жоден страх ніколи більше не наблизився до тебе. Я буду стіною. Тінню. Щитом. Обіцяю. 

Її пальці ледь-ледь здригнулись. Можливо, мені здалося. Але я знав — вона почула. 

— Я тут. Я завжди буду тут. І я люблю тебе.