«Ранок після бурі»

Я прокинулася рано, десь о п’ятій. У кімнаті ще було напівтемно, лиш вікна ледве-ледве забарвлювалися у блідо-сірий відтінок світанку. Все тіло ломило, мов після падіння з висоти, а в голові стукало так, ніби всередині гупав молот. Я повільно потягнулася до тумбочки, знайшла таблетку знеболювального, запила водою й знову опустила голову на подушку. Навіть втома втомилася — я заснула швидко. 

О сьомій ранку, коли прокинулася вдруге, біль майже минув. Було тихо. Надворі йшов легкий дощ, краплі м’яко стукали по підвіконню, заспокоюючи. Я вдихнула глибоко й піднялася з ліжка. Усе, що сталося вчора, було ніби сном — темним, тривожним, але вже минулим. 

Коли я спустилася на кухню, весь дім ще спав. Я не хотіла розбудити ні Кріса, ні хлопців — хай відпочинуть після всього. Тож я вирішила приготувати сніданок. Млинці, омлет, свіжий сік. Робота руками заспокоювала. 

Поки я смажила млинці, в голові без упину крутилися спогади. Ліам. Його погляд, його голос. Його обійми вчора. Ті декілька секунд, коли я дозволила собі бути слабкою — і не шкодувала. Мимоволі на моєму обличчі з’явилася легка посмішка. 

— Ну що за посмішка така рання? — почувся знайомий голос позаду. 

Я різко обернулася — Ліам. Стояв у дверях, трохи скуйовджений, у футболці й спортивних штанах, але все одно виглядав надто добре для цієї години. Він підійшов ближче, обійняв мене за талію ззаду. 

— Доброго ранку, крихітко, — прошепотів біля вуха. 

— Ей! Хто тобі дозволив так мене називати? — я спробувала бути серйозною, але голос зрадницьки тремтів. 

— Мені не потрібен дозвіл, — лукаво усміхнувся він. — Тим більше, коли мова йде про мою дівчину. 

— Хвилиночку… — я відступила на крок і перехрестила руки. — Коли це я встигла стати твоєю дівчиною? 

— Це ще попереду, — відповів загадково, дивлячись прямо в очі. 

У ту ж мить на кухню зайшов Кріс. Ми з Ліамом різко відступили один від одного, але було вже пізно — він усе бачив. 

— О, чим це тут так смачно пахне? — сказав Кріс, роблячи вигляд, що нічого не помітив, хоча в очах блищала усмішка. 

— Млинці. Сідай, — відповіла я, намагаючись тримати голос рівним. 

— Ліам, можеш не грати роль невинного. Я все бачив, — хмикнув Кріс, сідаючи за стіл. 

— І що ж саме ти бачив? — пожартував Ліам, сідаючи поруч. 

— Досить, хлопці, — я зітхнула, ставлячи перед кожним по тарілці. 

Поступово прокинулись усі. Один за одним хлопці спускалися на кухню — ще сонні, але в хорошому настрої. Ашер першим пожартував: 

— А я вже думав, що це сон — хтось готує нам сніданок. 

— Не звикай, це виняток, — сказала я, всміхаючись. 

Коли всі сіли, Кріс встав і, вдаючи серйозність, оголосив: 

— Панове, настав час офіційного знайомства. Олівія, дозволь представити: Ашер Картер, Сет Волкер, Джейден Рівз, Лукас Грей, Олівер Стоун… і, звісно, той, хто вже встиг стати зіркою ранку — Ліам Блейк. 

Хлопці хором усміхнулися й махнули мені. Я ледь не захлинулася чаєм — Кріс явно натякав на сцену на кухні. Ліам лише самовдоволено підморгнув мені. 

Після сніданку кожен зайнявся своїми справами. Хтось пішов на тренування, хтось — дивитися фільм, дехто повернувся спати. Ми домовилися, що завтра я покажу їм університет і околиці. 

Я залишилася прибирати посуд, насолоджуючись тишею. Відчувалося: буря минула. Але десь там, за горизонтом, готувалася нова. Та я вже була не сама. 

Вперше за довгий час я була впевнена: ми зможемо впоратися з будь-чим. Разом.