«У пастці»

Коли я нарешті приїхала на місце, моє серце билося шалено, а розум працював на межі — я розуміла, що відступати більше нікуди. Усередині будівлі панувала метушня: люди бігали, координували дії, готувалися до операції. Усе це нагадувало мені поле битви. 

Емілі, з холодним і зосередженим поглядом, зустріла мене біля входу і швидко ввела в курс справи: 

— Ми їх відстежили майже до самого сховку. Усе готово, — сказала вона тихо, але голос був твердим, як камінь. — Час діяти. 

Я відчула, як у грудях щось стискається — це був і страх, і рішучість водночас. Ми взяли зброю, перевірили все спорядження, і зібралися в дорогу. Пів години шаленого мчання на мотоциклах — і ось ми вже біля цілі. 

Ми повільно наближалися, кожен рух був зваженим і продуманим. Але повітря було насичене напругою — вони вже знали про наш прихід. 

— Нарешті я вас знайшла, — мої слова пролунили викликом у темряві. 

— На твоєму місці я б не радів, — тихий, холодний голос пролунали позаду. 

З темряви вийшли численні озброєні чоловіки. Їх було занадто багато, щоб ми могли сподіватися на легку перемогу. Ми відкрили вогонь, намагаючись прорватися крізь облогу, але врешті-решт почали відступати. Метушня і хаос захопили мене цілком. 

Я не помітила, як хтось підійшов ззаду — раптом відчувся сильний удар по голові. Світ миттєво потемнів.



Коли я відкрила очі, навколо панувала глуха тиша. Я лежала на холодній підлозі, руки і ноги були міцно зв’язані. Серце калатало так, що здавалося, його чутно на весь світ. 

Незнайомці не забарилися — почали знущатися. Їхні удари і лайка тіснили мене з усіх боків, але я мовчала. Мені залишалося лише збирати силу і сподіватися. 

Сльози текли по моєму обличчю, але вони не були від болю — вони були від безсилля. Я відчайдушно хотіла вийти з цього кошмару, повернутися до тих, хто мене любить.


--- 

POV: Кріс 

За вікном вже опускалася темрява, а Олівії все не було. Я не міг заспокоїтися, ходив із кутка в куток, не знаходячи собі місця. Друзі дивилися на мене здивовано, не розуміючи масштабу трагедії. 

Нарешті я вирішив розповісти їм правду. Я розповів про сестру, про її темне минуле і ту небезпеку, що її переслідує. 

Вони сиділи в глибокому шоці, але одразу ж погодилися допомогти. 

Я дістав конверт, який вона залишила мені. Всередині була адреса — місце, куди могли забрати Олівію. 

— Їдемо, — сказав я з рішучістю. 

Разом з Ліамом і Ашером ми кинулися на пошуки. Інших хлопців залишили вдома, щоб мати запасний план. 

Будинок, до якого ми приїхали, стояв похмурий і занедбаний, ніби про нього забули всі. Ми вирішили розділитися, щоб діяти швидше і не попасти в пастку.


POV: Олівія 

Їхні знущання не припинялися, але я не дозволяла собі зламатися. Я чути кроки — слабкі, але впевнені. Серце забилося швидше. 

Я не показувала страху, бо знала: це має бути порятунок. 

Двері раптово відчинилися, і переді мною з’явився Ліам. Він був непохитний. Одним рухом він поклав усіх нападників на землю і швидко розрізав мотузки. 

— Ти в порядку? — спитав він, не відводячи погляду. 

— Так, — ледве прошепотіла я, але сльози знову покотилися по щоках. 

Він обережно обійняв мене. Я була здивована, але не відштовхнула його — у цих обіймах було більше безпеки, ніж у будь-яких словах. 

— Пішли звідси, — сказав він тихо. 

Ми вийшли на вулицю, свіже повітря освіжило мене, наче промінь надії. 

Перед тим, як сісти в машину, я озирнулася і крикнула: 

— Я повернуся! І тоді ви пошкодуєте, що народилися! 

Кріс кинуся до мене і міцно обійняв. Ми сіли в машину й рушили додому. 

По дорозі мене зморив сон, і я заснула, поклавши голову на плече Ліама. 

Коли ми приїхали, Кріс обережно відніс мене до кімнати. Цей день, повний страху і болю, нарешті закінчився. 

Але я знала: справжня боротьба лише починається.