«Незнайомець, що зачаровує»

Ранок розпочався як звичайний день — сонце м’яко заглядало у вікно, але в мені тривожилося щось невідоме. Після довгого перебування в лікарні я нарешті відчула прилив сил і рішучості. Не могла більше сидіти вдома в чотирьох стінах, мені потрібно було повернутися до звичного життя — університет, навчання, звичайні люди, повсякденні проблеми. Я хотіла втекти від темряви минулого, хоч би на кілька годин. 

Швидко зібравшись, сіла за кермо і рушила. На кампусі відразу помітила неспокій: студенти шепотілися і кидали погляди в один бік. За мить я почула від Ванесси, яка вже чекала мене біля входу, що до нашого університету мають перевестися шестеро нових хлопців. Новина миттєво рознеслася між дівчатами, викликаючи справжній ажіотаж. Їхнє ім’я було поки що невідоме, але кожна хотіла дізнатись більше. 

Я ж ледве звернула увагу — мені цього було байдуже. Мої думки плуталися, й серце неспокійно калатало. Проте Ванесса помітила мою відстороненість. 

— Щось із тобою не так? — запитала вона турботливо. 

— Ні, просто втомилася трохи. Цей місяць був важким, — відповіла я, намагаючись приховати нерви. 

Після пар ми з Ванессою вирішили трохи прогулятися кампусом, аби розвіятися. Ми спокійно балакали про навчання, плани на літо, але щось не давало мені спокою. І ось, коли ми поверталися до машини, сталося те, що я не могла забути — у натовпі я знову побачила його. 

Він йшов, немов тінь, в чорному одязі, спокійний і впевнений. Наші погляди перетнулися — і я знову відчула той холодний, пронзливий струм, який ніби проходив крізь мене. Серце забилося частіше, а ноги ніби підкосилися. 

— Олівія, що з тобою? — Ванесса стиснула мою руку, помітивши моє здивування і збентеження. 

— Просто… нічого, — ледве прошепотіла я, відводячи очі. 

Ми сіли в машину, і по дорозі додому я намагалася осмислити цей випадок. Хто він? Чому його образ так міцно закарбувався в моїй пам’яті? Відчуття, що він не просто випадковий перехожий, а частина чогось більшого, що чекає на мене. 

Додому ми приїхали, і Ванесса залишилась у мене на ніч. Вона не давала мені забути про себе, питала про хлопця, про те, що сталося в лікарні, про мої страхи і надії. 

Я розповіла їй про все — про лікарню, про татуювання, про моє життя в "Чорній Короні". Ванесса слухала уважно, без осуду, тільки з розумінням і підтримкою. 

Ця розмова допомогла мені зняти частину тягаря. Вона була моїм свідком, моїм другом, моєю опорою у світі, який часто здавався таким холодним і небезпечним. 

Після того вечора я лягла спати, але образ незнайомця в чорному не залишав моєї свідомості. Його погляд був загадкою, викликом і обіцянкою одночасно. 

Я знала, що цей день став початком чогось нового — можливо, навіть доленосного. 

Попри біль і тінь минулого, я відчувала: тепер переді мною відкриваються двері в інший світ, світ, де я повинна бути готовою боротися за своє місце і свою силу.