«Неочікувана зустріч»

Наступний ранок приніс із собою світло — не тільки за вікном, а й усередині мене. Після довгих днів напруги, рваного дихання, страху та болю — вперше я прокинулася з відчуттям тиші. Сонце пробивалося крізь жалюзі лікарняної палати, лагідно торкаючись мого обличчя. 

Я повільно підвелася з ліжка. Тіло ще було слабким, але дух — міцнів. Прийнявши холодний душ, я на мить заплющила очі, відчуваючи, як вода змиває не лише залишки ночі, а й невидимий тягар тривоги. 

У двері тихо постукав лікар. 

— Доброго ранку, Олівія. Як ви сьогодні?
— Вперше за довгий час — краще, — усміхнулась я.
— Це чудово. Якщо стан залишиться стабільним, після обіду вас випишемо. Але, будь ласка, не забувайте про обмеження. І приймайте ліки, — він поглянув на мене уважно, — вам потрібно берегти себе. 

Я кивнула. Скільки людей ще скаже мені це за життя? 

Щойно він пішов, задзвонив телефон. Кріс. 

— Привіт, мала. Як почуваєшся?
— Наче починаю дихати.
— Я вже майже виїхав до тебе. Візьму твої речі, ще щось потрібно?
— Лише трохи спокою. І, можливо, шоколад.
— Зрозумів, головне — вчасно. Скоро буду. 

Я посміхнулась. Знає, чим потішити. 

Одягнувшись у лікарняний халат і кинувши ковдру на ліжко, я вирішила вийти на повітря. Лікарняний сад виглядав майже ідеально — доглянуті клумби, невеличкий фонтан у центрі
 

Місце тиші, де навіть повітря дихало повільніше. 

Я йшла повільно, вдивляючись у краплі води на пелюстках, коли раптом — зіткнення. 

— Ой! Вибачте, — я інстинктивно відступила на крок. — Я вас не побачила… 

Переді мною стояв хлопець. Високий, одягнений повністю в чорне, як тінь. Його очі — карі, глибокі — ковзнули по мені. 

— Дивись, куди йдеш, — буркнув він, не підвищуючи голосу, але в ньому було щось… рішуче. Холодне. 

На мить наші погляди з’єдналися. Щось мигнуло в його очах — ні то зацікавлення, ні то визнання. І водночас — повна відстороненість. 

Я застигла. 

Він кивнув коротко — не з вибаченням, а радше як знак: “Ми ще побачимось”. Розвернувся й пішов геть, зникнувши серед дерев, як привид, який не залишає слідів. 

Телефон у кишені завібрував. Повідомлення від Кріса: "Я біля входу." 

Повернувшись у палату, я застала його з пакетом у руках. Звісно, всередині були речі, щось тепле на переодягання — і мої улюблені шоколадні батончики. 

— Я ж обіцяв.

— Знаєш мене занадто добре. 

По обіді мене виписали. Ми мовчки їхали додому, але ця тиша була приємною. Зігріваючою. Домашньою. 

Ввечері ми влаштували кіномарафон: сміялися, обговорювали сюжет, часом просто сиділи мовчки. Так, ніби намагалися наздогнати всі ті вечори, які пропустили через біль, справи, минуле. 

Коли Кріс пішов спати, я залишилася в темряві своєї кімнати, дивлячись у стелю. 

І знову побачила його — незнайомця в чорному. Його очі, постава, коротка усмішка… Ніби щось всередині мене пробудилось. Інтуїція кричала: це не була випадкова зустріч. 

Хто він? 

І чому після цієї миті світ більше не здається таким самим?