«На межі»

POV Кріса 

Я мчав крізь ніч. Холод пробирався в салон, але я цього не помічав. Вона сиділа поруч — тиха, бліда, зі слідами крові на губах. Її кашель досі лунав у моїй голові, як попередження, як постріл. 

— Тримайся, Олівіє. Ми вже близько, — сказав я, але голос мій здригнувся. 

Вона дивилася крізь вікно, не кліпаючи. Мовчазна. Як привид. 

Коли ми нарешті дісталися до лікарні, я підхопив її на руки. Легка, мов тінь, що ось-ось розчиниться в повітрі. 

— Нам потрібна допомога! — крикнув я, і двері приймального відділення відчинилися з глухим звуком, ніби самі знали, що йдеться про щось більше, ніж ще одну хвору. 

POV Олівії 

Мене щось кликало… звук машин, голоси… все ніби за склом. Я хотіла сказати Крісу, що все добре. Що не треба так панікувати. Але легені палали, в грудях стискалося, наче туди запустили кулак із льоду й розпеченого металу одночасно. 

В очах темніло. 

Знову ця слабкість. 

Ненависна. 

Я відчувала, як мене кладуть на носилки, як чужі руки торкаються мого тіла, як хтось голосно вимовляє мій стан. Та мені було байдуже. Я думала лише про те, що Кріс був поряд. 

Це єдине, що мало значення.


POV Кріса 

— Ми зробимо все можливе, — сказав лікар. — Схоже на ускладнення після старої травми. Її легені ослаблені, і переохолодження могло викликати кризу. 

— Вона буде жити? — запитав я тихо. 

— Так. Але якщо ситуація повториться, наслідки можуть бути непередбачуваними. Вона виснажена, і організм не витримує таких навантажень. Ви маєте зробити все, щоб вона відновилась не тільки фізично, а й психічно. 

Я кивнув. Не довіряючи власному голосу. 

Олівія — не просто сестра. Вона — все, що залишилось від нашого минулого, від батьків, від спільного дому. Якщо вона зламається — зламаюсь і я.


POV Олівії 

Очі відкрилися повільно. Я лежала в білій палаті, з крапельницею в руці. Світло було приглушеним, за вікном ще йшов дощ. 

— О, ти прокинулась, — пролунав знайомий голос. 

Кріс сидів поруч, у кріслі, весь скутий напругою. Я бачила, як його руки були стиснуті в кулаки. 

— Вибач… — прошепотіла я. 

— Ти не повинна вибачатись. Це я винен. Я не побачив, що тобі боляче. Я не був поряд, коли ти найбільше цього потребувала. 

Я хотіла сперечатись. Але тільки поклала руку на його. 

— Ти завжди був поряд, Кріс. Навіть коли мовчав. Я знала. Я відчувала. І саме це тримало мене, коли світ ішов під землю. 

Він нахилився ближче, торкнувся мого чола. Його очі блищали. 

— Більше ніколи так не лякай мене, добре? 

Я ледь усміхнулася. 

— Не обіцяю. Я — небезпека сама по собі. 

Він тихо засміявся крізь сльози. І вперше за довгий час у цьому сміху не було болю. Тільки полегшення.


POV Кріса 

Ми сиділи в тиші. Її рука в моїй долоні. 

— Все зміниться, — сказав я. — Ми не дозволимо, щоб Чорна Корона зруйнувала нас ізсередини. Якщо буде потрібно — я віддам усе, аби ти була жива. 

— А я… — вона подивилась у стелю. — Я ще маю справу тут. 

Я кивнув. І зрозумів, що попри страх, попри втому — моя сестра не зламалась. 

Ми були на межі. Але ще тримались. 

Разом.