«Кров і мовчання»

Коли я залишила той дах, усе ще пахло грозою. Мокрий асфальт блищав у світлі ліхтарів, а серце билося, немов хотіло вирватися з грудей. Я не знала, куди йду — ноги самі несли мене вперед, подалі від голосів, слів, обіймів, у яких я вже не була певна. Тільки дощ був чесним — холодним, пронизливим, реальним. 

Я йшла довго, поки тіло не почало тремтіти. Зовсім промокла, я не мала сил ні сховатися, ні плакати. Усе всередині ніби завмерло. Не було болю — була пустота. 

Телефон мовчав, бо я змусила його мовчати. Я знала, що Кріс буде шукати мене, але не хотіла нічиїх порад. Я не могла більше чути його тривожних слів, ані згадок про батьків, яких я майже не пам’ятаю, але відчуваю щодня, коли дивлюсь у дзеркало. Його страх за мене був щирим, але я мусила зробити вибір — і вже зробила. 

Майже під вечір, коли небо почало відступати від хмар, я повернулась додому. Пальці тремтіли, коли я вставляла ключ у замкову щілину. Двері відчинились майже беззвучно. 

Кріс кинувся до мене вже за мить. 

— Олівія! Нарешті! Ти… — його голос зірвався. Він зупинився, побачивши мій стан. — Боже, ти вся мокра… Я хвилювався, я… Пробач. Я просто… боявся, що з тобою… 

— Не зараз, Кріс… — прошепотіла я. — Будь ласка. 

Я зробила крок уперед — і відчула, як усередині щось зламалось. Кашель розірвав мою грудну клітку зсередини. Я зігнулась, намагаючись вдихнути, але не змогла. Гаряча рідина виступила на долонях. Кров. Знову. 

Цей біль я знала. Він був зі мною з дитинства, з того самого вечора, коли мені вперше розбили ребра. Я майже звикла до нього… Але не зараз. Не в цей момент. 

Очі почали темніти. Все розпливалося. Лише голос Кріса ще лунав десь здалеку.


--- 

POV: Кріс 

Я все зрозумів одразу. Побачив її очі — і зрозумів, що вона не просто втомлена. Вона не трималась на ногах. І тоді кров — я побачив її на її руках. 

— Олівія?! — я кинувся до неї. Її тіло обм’якло в моїх руках. — Тримайся, чуєш? Будь ласка! Не залишай мене! 

Мене охопила паніка, але руки діяли чітко. Я підняв її і виніс надвір. Дощ досі моросив, але я не звертав уваги. Відкрив дверцята машини, вклав її, як дитину, й рушив. 

Світ промайнув мимо у змивках світла. Я гнав, порушуючи всі правила, стискаючи кермо так, що боліли пальці. 

— Тільки б встигнути… — шепотів я, не знаючи, до кого звертаюся. — Тільки б вона… 

Я не хотів думати, що може бути пізно. Я вже втратив надто багато. Не тепер. Не її.