«Захоплення "Чорної Корони"»

Після всього пережитого я більше не сумнівалася: моя доля — не втекти, а взяти все під контроль.
Коли ім’я "Олівія Вейл" почали вимовляти з побоюванням, а очі тих, хто ще вчора дивився на мене зверхньо, наповнювалися тривогою, я зрозуміла — настав час. Настав мій наступний крок. 

Я мала не просто увійти у структуру. Я мала очолити її. 

Це рішення визріло у мені не за одну ніч. Я бачила слабкість у верхівці, безлад у рядах, страх у серцях. Вони ховалися за масками сили, але всередині — гнили.
Я мала стати чимось новим. Тим, що об'єднає безжалісність із порядком.
Мафією нового покоління. 

Я розпочала знизу, але не надовго. 

Мій злет був різким, як удар ножа. Я усунула кожного, хто стояв на шляху — одних переконала, інших зламала, ще декого просто змусила зникнути. Не залишалося місця для компромісів — лише лояльність або смерть.
І скоро все змінилося. 

Під моїм керівництвом зібралася армія темряви — найнебезпечніші вбивці, досвідчені кілери, аналітики, підпільні хакери, колишні спецпризначенці та покидьки суспільства, які жадали сили й сенсу. І всі вони визнавали лише одне ім’я — моє. 

Але я хотіла не просто владу.
Я хотіла створити символ, який житиме навіть тоді, коли я зникну.
Символ, який одні вшановуватимуть, а інші — боятимуться навіть уві сні. 

Так з’явилася традиція татуювання.
Ми більше не були просто організацією. Ми стали ідеєю, що ожила на шкірі. 

—"Чорна Корона не про слова. Вона — слід. Слід, який ти носиш усе життя", — сказала я в першу ніч запровадження традиції. 

Місце татуювання визначало твою роль у структурі: 

На руці — новачки, "собаки системи", як їх називали. Вони займалися всім: від шантажу до викрадень і вбивств. Їх легко було замінити — тому й татуювання розміщувалося там, де його найпростіше приховати або вирізати. 

На шиї — мисливці. Кров у них текла повільніше, ніж розум працював. Вони вистежували цілі тижнями. Вони мовчали, але кожен їхній рух був смертельним. 

На ключиці — ті, хто бачив моє обличчя. Еліта. Мої радники, мої тіні. Вони не носили масок. Їм я дозволяла усе — окрім зради. 

А я…
Моє татуювання було на спині. 

Повне, чорно-синє, величезне зображення дівчини в короні, яка дивиться просто перед собою.
Не опускає очей. Не відвертається.
Це була я — не просто лідер, а легенда. Міф, що ожив серед бетону і крові. 

Перше присягання новачків... 

На складі під Монреалем, у напівтемному приміщенні, стояли семеро новобранців.
Тремтіли руки. Деякі ледь стримували блювоту. Один навіть плакав.
Перед ними — татуювальні столи. І я. 

— "Ви переступили межу. Назад дороги немає. Чорна Корона не про вибір — вона про вірність. Тепер — або ви з нами, або ви не існуєте." 

Першим був хлопець років двадцяти. Його рука вже була в крові — не тату, а бійка перед церемонією.
Йому набили корону біля зап’ястя.
Після нього — дівчина. Без емоцій. Без страху. Їй нанесли корону на шию. Вона навіть не здригнулася. 

Того вечора сім нових облич стали частиною нашої тіні.


"Чорна Корона" більше не була чуткою. Вона стала знаком, що зупиняв серця ще до пострілу.
Поліція боялася нас. Конкуренти йшли на компроміси, навіть не зустрівшись зі мною. Ворогів не залишалося — лише ті, хто сподівався вижити, зрадивши. 

Та всі забували одне: 

— Зрада — єдине, що Чорна Корона не пробачає.



І кожен, хто бачив чорну корону на чужій шкірі, знав: 

Йому залишилося небагато часу.