«Перший крок у тіні»

Я не могла просто прийти і сказати: "Я хочу очолити мафію."
У цьому світі повагу здобувають не словами — а кров’ю, силою і хитрістю.
Тут не питають дозволу. Тут береш своє — або гинеш. 

Мене чекало перше випробування — те, що змінює назавжди.
Те, після чого або народжується звір… або вмирає людина. 

Через давні зв’язки мого батька я вийшла на одну постать — містера Річардсона.
Старий друг нашої родини. Колись він був тінню за спиною кожного, хто керував "Чорною Короною".
Його боялися. Але його зрадили.
І він зник… або зробив вигляд, що зник. 

Коли я знайшла його, він жив самотньо у старому готелі на краю міста — місці, про яке навіть мапи вже забули.
Підвал був його "офісом". Пил, холод, лампа на ланцюгу, стара діжка з водою… і він сам — зморшкуватий, але очі як лезо. 

Він довго мовчав. Потім повільно випив зі склянки й сказав:
— "Ти маєш очі, як у неї... твоєї матері. І серце, схоже, вже не її." 

Я не відповіла. Я не приїхала сюди за ностальгією.
— "Ти справді готова до цього?" — спитав він нарешті. — "Після першого кроку назад дороги не буде." 

Я мовчки кивнула. Слів не вистачило б.
Він зрозумів — бо йому не потрібні були слова. 

Випробування було простим... на папері.
Знайти й знешкодити одного з людей, що зрадили "Чорну Корону" — колишнього бухгалтера, який украв дані й продав їх уряду.
Звісно, все було набагато складніше. Він зник, змінив ім’я, охорона — як у міністра.
Я простежила за його родиною, зібрала все — звички, маршрути, слабкі точки. 

І тоді вперше я вдягла темний одяг, затягла волосся в хвіст і взяла до рук зброю.
Пальці тремтіли. Душа кричала. Але очі — були кригою.
У цю ніч я переступила межу. 

Його охоронець встиг лише здивовано глянути — я вдарила швидко, різко, майже механічно.
Сам зрадник благав. Обіцяв. Проклинав.
Але я не слухала. Мовчала.
Бо ця тиша й була моїм новим голосом. 

Коли все закінчилося, я довго стояла перед дзеркалом у дешевому мотелі.
Кров на руках. Очі порожні.
Але в грудях — не страх. Не відраза.
Лише спокій. Глибокий, холодний спокій. 

Того ж вечора я повернулася до Річардсона.
Він уже чекав, ніби знав результат.
— "Молодець," — сказав він. — "Тепер ти частина гри." 

Я не усміхнулася. Не подякувала.
Бо в глибині душі вже знала: це не кінець. Це тільки початок. 

З тієї ночі мої руки були забарвлені у кров.
А серце — стало крижаним. 

І саме тоді народилася справжня Олівія —
спадкоємиця трону в імперії тіней.