«Колоніальний період»

Після загибелі батьків світ навколо нас змінився назавжди.
У нашому домі більше не лунали голоси, не пахло кавою вранці, не грала музика з вінілового програвача.
Було тільки мовчання. І порожнеча. 

Соціальні служби з’явилися майже одразу — мовчазні, офіційні, зі співчуттям у голосі, яке звучало навчено.
Нас із Крісом посадили в чорну машину, яка повезла нас геть від дому. Геть від усього, що було нашим. 

— Це тимчасово, — запевнила жінка в окулярах, що сиділа попереду. — Ми знайдемо вам хорошу сім’ю. Ви не будете одні.
Але ми вже були. 

Мені було всього п’ять. Крісу — десять. Він тримав мене за руку міцно, ніби боявся, що мене відберуть.
Я пам’ятаю, як він прошепотів:
— Не відпускай мою руку, добре? Ми завжди будемо разом. 

Так ми опинилися в дитячому будинку.
Із темного дому — в ще темніше місце.
Там усе було чуже: запахи, голоси, правила. Інші діти дивилися на нас із підозрою й злістю. Вони знали, ким ми були — дітьми колись багатої й впливової родини Вейлів. І це викликало в них ненависть.
Вони знущалися з мене, ховали мої речі, нашіптували одне одному щось за спиною. 

У мене не було жодної подруги — лише вороги.
Єдиною опорою був Кріс.
Він захищав мене, обіймав, коли я плакала, розповідав казки, щоб я заснула.
Він був моїм всесвітом у світі, який нас не приймав. 

— Коли я виросту, я заберу тебе звідси, — казав він. — Ми будемо жити разом. Потрібно тільки трохи потерпіти. 

Та реальність виявилася жорстокішою за обіцянки.
Минуло кілька місяців, і одного дня мене покликали в кабінет.
Там сиділа подружня пара, усміхнена, ввічлива.
Вони хотіли вдочерити мене. Але… тільки мене. Без Кріса. 

Я злякалася. Я благала, щоб нас залишили разом. Я кричала, що не поїду без брата.
Та ніхто не слухав. Мене все одно забрали. 

Кріс обійняв мене перед самими дверима. Його очі були повні сліз, але голос залишався твердим:
— Я знайду тебе. Обіцяю.


На перший погляд нова сім’я здавалася ідеальною.
Чистий будинок, усміхнені обличчя, подарунки, увага. Мені дозволяли вибирати сукні, готували солодощі, водили в парк.
Все здавалося теплим. Справжнім. 

Але з часом щось змінилося.
Спочатку ледь помітно — погляди стали холоднішими, дотики — коротшими, фрази — сухішими.
А потім — жорстко й безповоротно. 

Покарання приходили за все: за неправильну відповідь, за погано заправлене ліжко, за не той тон.
Спочатку це були докори. Потім — ляпаси. Потім — удари. 

За межами будинку вони залишалися доброчесною сім’єю.
А за зачиненими дверима — я ставала річчю. Іграшкою для контролю. Об’єктом для гніву. 

У ті найтемніші вечори, коли я лежала в ліжку, обійнявши стару іграшку, яку колись подарував мені Кріс, я шепотіла собі єдину обіцянку: 

"Ти маєш вистояти. Кріс обіцяв повернутися."