«У спадок — темрява»

Минуло три дні після похорону.
Наш дім стояв порожній.
Та він не був мовчазним. 

У кожному кутку щось шепотіло.
Стіни пам’ятали мамин голос.
Підлога — татові кроки.
Шафи — наш сміх. 

Я сиділа у татовому кабінеті.
Мені дозволили. Мовчки. Ніхто не забороняв нічого — ніби всі боялись навіть наблизитись.
На столі — великий чорний сейф. Відкритий. Не до кінця, мов його поспіхом хтось зачинив, але не встиг. 

Я заглянула всередину.
Там були папірці, кілька флешок, чорні книжечки з дивними словами.
Я не все розуміла — але на одній сторінці було написано знайомим почерком тата: 

"Коли мене не стане — знайди Картера. Він знає, де початок." 

Картер.
Я чула це ім’я.
Він приходив, коли тато говорив серйозно і просив нас не заважати.
«Друг», — казав тато. Але дивився інакше, коли Картер заходив. Суворо. 

Я показала записку Крісу.
Він мовчки кивнув.
А тоді, пізно ввечері, набрав номер, що був на звороті аркуша. 

— Це Кріс Вейл, — сказав мій брат. — Ми знайшли записку батька.
Пауза.
— Добре, — відповів голос у слухавці. — Завтра. І не приводьте зайвих. 

Я ще не знала, що саме почалося.
Але знала — це вже не гра.


Ми поїхали на старому авто, яке тато ховав у гаражі.
Картер чекав нас біля закинутого складу.
Йому було багато років, волосся було сиве, очі — мов лід.
Він подивився на мене довго. Я стояла, притиснувшись до Кріса. 

— Оце вона? — спитав.
Кріс кивнув.
— Маленька ще, — пробурмотів Картер. — Але це лише початок. 

Він простягнув брату конверт.
— Це те, що залишив ваш батько. Імена. Шляхи. Зв’язки. Вся структура. Він був не просто бізнесменом. Він був головою. А ваша мати — серцем.
— А тепер? — обережно спитав Кріс.
— А тепер — ви. 

Я не все розуміла, що відбувається.
Але серце билося швидше.
Я відчула, що в нас щось забрали — та щось і залишили. 

Ми повернулися додому мовчки.
Конверт лежав на колінах Кріса.
Він тримав його так, ніби там була справжня зброя.


Уночі я прокинулася.
Пішла на кухню й знову опинилася у татовому кабінеті.
Книжечки лежали так само. Я відкрила одну з них. 

Там були малюнки, стрілки, слова.
Я не розуміла їх, але відчувала — це щось небезпечне. І важливе.
Я торкнулася пальцями аркуша, і прошепотіла: 

— Я виросту. Я все це зрозумію. І знайду їх. Тих, хто зробив вам боляче.
А потім… потім я стану сильною. Як ви.


Минав час.
Кріс говорив із Картером. Часто. Таємно.
Вони шепотілись, коли думали, що я сплю. Але я чула.
Я слухала, запам’ятовувала, малювала їхні слова в голові. 

— Вона росте, — сказав Картер одного разу. — І одного дня знатиме все.
— Я її захищу, — відповів Кріс.
— Тоді вчи її. Не від світу — від темряви, що йде за нею. Вона народжена для неї.


Мене звали Олівія Вейл.
Мені було п’ять років.
І я не знала ще всіх істин. Але я знала одну: 

Світ змінився.
І темрява — тепер наш спадок.
І одного дня, коли я зможу ходити цими стежками сама… 

…я стану тією, хто тримає Чорну Коронy.
Бо це вже було в мені.
Бо я — донька темряви. 

І я вже бачила її трон.