«День, коли земля стала холоднішою»

Чорна сукенка була колюча й негарна.
Її обрала тітка — чужа, як стара шафа в незнайомому домі. Вона сказала:
— У цій ти виглядаєш доросло.
Але я не була доросла.
Мені було п’ять. 
І я не хотіла виглядати дорослою. Я хотіла, щоб мама гладила моє волосся, а тато носив на плечах.
Я хотіла, щоб вони були живі. 

На кладовищі було холодно.
Не від осіннього повітря — воно пахло мокрим листям і землею —
а від тиші, яка давила мені на груди, немов хтось невидимий тримав мене обома руками.
Усі говорили пошепки. Навіть ті, хто зазвичай сміявся.
А я просто мовчала, стискаючи руку Кріса. 

Переді мною стояли дві труни.
Одна — мами. Друга — тата.
Дерев’яні скрині, забиті цвяхами. І я знала: вони ніколи більше не відкриються.
Ще вчора ми всі снідали разом. Мама наливала чай, тато читав газету.
А сьогодні — вони вже сплять у землі. Назавжди. 

Пастор щось читав. Його голос був далекий, мов з телевізора, коли в кімнаті шумить пилосос.
— Вони пішли у дім Отця нашого…
Я не розуміла цих слів.
Я просто згадувала той вечір:
Світло миготіло. Мама схопила мене на руки. Було голосно.
Більше, ніж коли гримить гроза.
І потім — темрява.
Постріли. Крик. Скло. 

Поряд стояв Кріс. Мій старший брат. Йому десять.
Його обличчя стало дуже дорослим, хоча він ще був дитиною.
Він не говорив. Не плакав. Але руки в нього тряслися.
На рукаві — пляма крові. Я тоді не питала чия. Тепер знаю. 

Ми втратили не тільки маму й тата.
Ми втратили наш дім. Себе. Наш світ. 

Першу жменю землі кинув дідусь. Потім — тітки, дядьки, якісь чужі дяді в темних костюмах.
Хтось плакав, а хтось просто дивився з холодними очима.
Я чекала, поки всі підуть. Тоді вийшла вперед. 

З кишені я дістала срібну підвіску. Її мені подарував тато, коли мені виповнилося чотири.
Всередині — фото. Ми втрьох на пляжі: мама усміхається, тато тримає мене на плечах.
Я поклала її на свіжу землю. І прошепотіла:
— Я знайду їх. Тих, хто вас забрав.
Я стану сильною.
Я зроблю так, щоб вони більше ніколи не заснули спокійно.
І тоді всі знатимуть моє ім’я.
І всі боятимуться. Навіть ті, хто не знає, як я виглядаю. 

Після похорону до нас підходили якісь дорослі.
Одні гладили мене по голові, інші — просто нахилялися й щось говорили.
— Ми дуже сумуємо, — казали.
Але я бачила їхні очі.
Деякі з них не були сумні. Вони були... уважні. Хитрі. Обережні.
Мені тоді було п’ять, але я відчула: хтось із них знав, чому тато й мама більше не з нами.
І мовчав.


Того вечора я зайшла в їхню кімнату.
Подушки ще пахли маминим парфумом.
На татовому столі — блокнот із цифрами.
А на підлозі — червона пляма. Її не відтерли до кінця. 

— Вони вас убили, — прошепотіла я, стискаючи кулачки. — Але я виросту. Я дізнаюсь хто. І тоді… 

Це був день, коли дитинство в мені почорніло.
Це був день, коли я перестала бути просто дівчинкою.
Це був день, коли земля стала холоднішою. 

І коли попіл упав на моє п’ятирічне серце — в ньому зродилася  помста