22

Час збігав швидко, і День святого Валентина неминуче наближався. Напередодні у їхній редакції трапився ще один привід для святкування — у Тараса народився син. Молодий батько був на сьомому небі від щастя.

На черговій нараді, присвяченій плануванню наступного номера, Владислав Юрієвич привітав Тараса від імені колег, і всі випили трохи вина за здоров’я новонародженого. А потім почався традиційний “розбір польотів”. 

Коли журналісти прозвітувалися про свої плани та отримали — хто схвалення, хто критику і цінні вказівки від редактора — всі почали розходитися по своїх кабінетах. І тут Єва збагнула, що до неї шеф так і не звернувся і не дав їй жодних завдань.

Коли співробітники залишили редакторський кабінет, вона несміливо запитала:

 — Я перепрошую, а  мені що робити? Чи потрібно брати в когось інтерв’ю?

 — Ні, — відповів Владислав Юрієвич. — У цьому номері буде моє інтерв’ю з Чорною королевою і презентація її колонки. Тому для вас уже місця не залишається.

 — Зрозуміло… Але світську хроніку мені робити?

 — Придумайте щось з нагоди Дня закоханих. Не просто інформацію, що якась там зірка роздягнулася на публіці —  це вже всім приїлося. Додайте дрібку романтики.

 — Добре, я зрозуміла, — кивнула Єва.

 — І ще, я місяць тому вам казав, що ви маєте йти на вечірку до Дня святого Валентина, де будуть усі “зірки”...

 — Я пам’ятаю про неї.

 — Ви можете бути вільні цього дня. Бо я справді занадто вас завантажив останнім часом. Можливо, у вас якісь свої плани, побачення… Я вирішив сам піти на цю вечірку.

 — І репортаж ви напишете?

 — Так, звичайно. Відпочивайте, Єво!

Він приязно їй усміхнувся і поринув у роботу, а вона повільно вийшла, зачинивши за собою двері.

Це “відпочивайте” з його уст пролунало для неї двозначно. Наче й турбота, але водночас і насмішка. Хоча, звичайно, Влад і не думав з неї насміхатися. Вона сама себе поставила в дурне становище — спочатку з тим інтерв’ю, де замість розповіді про  свій блог їй довелося   ділитися історіями з життя працівниць ескорт-сервісу ( бо хоч сама вона пробула у їхньому колі недовго, але наслухатися встигла всякого-різного). 

А потім — навіщо вона погодилася піти з ним на вечірку? Адже не хотіла цього робити, через те й назвала величезну суму. Та Влад чи зібрав докупи свої заощадження, чи в когось позичив — але наступного дня він написав їй, що умову виконав. Тепер вона має дотриматися своєї обіцянки.

Ті гроші їй були зовсім не потрібні. І, зрештою, вона могла б відмовитися, сказати, що передумала, або зайнята у цей день. Тоді б, можливо, їхнє спілкування припинилося, і все залишилось, як є. Проте вона боялася сама собі зізнатися, що підсіла на їхні з Владом розмови та листування, немов на наркотик. Він був дуже цікавим співрозмовником, і — ніде правди подіти — подобався їй як чоловік. Ще з того часу, коли ніякої Чорної королеви в природі не існувало, він уже тоді їй подобався…

Але у скромної асистентки Єви не було жодних шансів. Влад взагалі дивився на неї, як на порожнє місце…. принаймні, їй так здавалося. 

І, подумки лаючи себе, вона все ж погодилася піти з ним до клубу чотирнадцятого лютого. 

“Це буде останній раз, — дала собі слово Єва. — Потім я спробую поступово відвикнути від нього.”

Але чи можливо це, коли бачиш людину щодня?

 “Тоді я взагалі звільнюся з цієї роботи…”

Вона крутилася вечорами в ліжку і не могла заснути, не розуміючи, як таке могло з нею статися.

Як вона примудрилася закохатися у свого власного шефа, який, до того ж, зовсім не звертає на неї уваги? Можливо, за законом бумеранга, до неї таким чином повернулися страждання всіх тих чоловіків, залицяння яких вона холоднокровно  відкидала?

Єва не знала напевно…

***

Але все ще більше ускладнилось, коли напередодні свята до неї зателефонував батько і тоном, що не терпів заперечень, промовив:

 — Єво, люба, у неділю я чекатиму тебе в клубі на вечірці.

 — А що, твоя дружина не може з тобою піти? — спитала Єва, відчуваючи, як у душі наростає неспокій. Що це він собі надумав? 

 — Вона теж буде, не хвилюйся за мене. Але на тебе чекає сюрприз!

 — Тату, ти ж знаєш, що я ненавиджу сюрпризи! Або ти скажеш, що надумав, або я нікуди не піду!

 — Ну гаразд. — невдоволено промовив він. — Я хочу познайомити тебе з одним хлопцем…

 — О господи! — видихнула Єва. — Тільки не це! Жодних “побачень всліпу”!

 — Ти так кричиш, немов я тебе зібрався заміж силоміць віддати! Заспокойся, подібне трапляється тільки в сльозливих третьосортних мелодрамах. Це просто вечірка, і нічого більше. Можливо, ви з  Віктором більше ніколи й не захочете один одного бачити. Але ця зустріч повинна відбутися…

 — З якого дива? — вперлася вона.

 — Віктор — син мого бізнес-партнера. Ну, він дивився твої фото в соцмережах і захотів познайомитися. Якщо я йому відмовлю, це виглядатиме неввічливо. А ти вже можеш чинити, як тобі заманеться… Проте він хлопець симпатичний, розумний, серйозний — можливо, у вас якраз щось і вийде…

 — Ні, я не хочу! 

 — Заради мене, доню. — раптом голос батька став майже благальним. — У мене з його батьком назріває важливий контракт, але він може й передумати, якщо синок наговорить зайвого… Кажуть, той Віктор для нього — як пуп землі, і мені було б шкода через якогось самозакоханого мажора втрачати свою вигоду…

 — От, тату, ти сам собі суперечиш — то кажеш, що це серйозний і розумний хлопець, то він уже “самозакоханий мажор”...

 — Ну от прийдеш на вечірку —  і сама зробиш висновок — який він, — відрізав батько. — І не сперечайся зі мною. Я стільки зробив для тебе, можеш і ти хоч раз мене виручити. Тим більше, що це нічого не буде тобі коштувати.

“Ага, нічого, — подумала Єва. — Це може мені коштувати, навпаки, дуже багато…. Занадто багато. Я можу втратити чоловіка своєї мрії…”

Але вголос вона сказала: