21

Єва увійшла до кабінету свого шефа, несучи купу документів, що потребували його підпису.

Присіла в крісло навпроти його столу та чекала, поки він усе прогляне та поставить свій автограф. 

Коли Владислав Юрієвич перегорнув останній аркуш, вона підвелася, забрала документи, і мимохіть спитала:

 — Ви взяли інтерв’ю в тієї, як її… Чорної королеви?

Шеф неуважно кивнув головою.

 — Так, я саме зараз працюю над ним… І,  до речі, Єво, я забув вам сказати — Магда погодилася вести колонку в нашому журналі.

 — Хто погодився? — Єва вдала, що не розуміє.

 — Магдалена… Це її справжнє ім’я…

 — А прізвище яке?

Владислав Юрієвич  подивився на неї поверх окулярів:

 — Єво, навіщо вам її прізвище?

 — Ну, потрібно підписати договір, щоб потім платити гонорар…

 — Єво, та відкладіть ви ті папірці! У вас тільки й розмов, що про угоди та документи… Ви ж не бухгалтер, а творчий працівник!

 — У посадові обов’язки вашого асистента входить і робота з документацією, — відтарабанила Єва. — Ви ж самі казали мені записати це у нотатник.

 — Я? Казав? Не пам’ятаю… Ну добре. Можете йти.

Вона зробила кілька кроків до дверей, і тут Влад раптом ніби про щось згадав:

 — Єво Ігорівно, перепрошую, але як називаються ваші парфуми?

Вона відчула, що кров повільно приливає до щік.

Дідько, сьогодні вранці поспішала і на автоматі побризкалася не своїм звичним ароматом, а цим, новим, який відкрила, коли збиралася увійти до образу Королеви.

Подумала, що нічого страшного в цьому не буде, адже чоловіки зазвичай не помічають навіть, у чому одягнена їхні колега, не кажучи вже про її парфуми. А Владислав Юрієвич, виходить, якраз і звернув увагу? Як це вона так “прокололася”?

 — “Дезіре”, — відповіла дівчина байдужим тоном. — Це один із найпопулярніших ароматів нинішнього сезону. Придбала собі, а тепер і не рада, бо кожна друга жінка ним користується. Якось нецікаво…

 — Чому, мені, наприклад, дуже подобаються ці парфуми, — сказав її шеф замислено. — “Дезіре”, кажете? Французькою це означає “пристрасть”...

 — Не знаю, я в школі англійську вчила.

 — Ну гаразд, не буду вас затримувати, — і він знову втупився в екран свого ноутбука. 

Єва могла заприсягтися — шеф зараз читає блог, над яким вона сиділа до пізньої ночі. Бо чому б інакше він так усміхався до свого монітора? 

Вийшовши за двері, вона спинилася й перевела подих.

“Ніколи досі Штірліц не був так близько від провалу”, — процитувала сама собі фразу з кінофільму, який полюбляв колись дивитися її батько. 

До речі, про батька — згадала вчорашню розмову з ним, і настрій ще більше зіпсувався.

***

Хоча нічого неприємного татусь їй не сказав, навпаки, висловив схвалення її публікаціям ( виявляється, він уважно читав журнал — Єва ніколи б і не подумала, що крім  видань, присвячених бізнесу та  самовдосконаленню, Ігоря Вірського ще може щось цікавити).

 — Мені аж дивно, що ти так старанно працюєш і взагалі взялася за розум, — зауважив її батько. — Що це, невже подорослішала?

 — А ти сплюнь тричі і постукай по дереву — щоб не зурочити часом, — огризнулася вона у відповідь.

 — Я сподіваюся, це не затишшя перед бурею, і ти не піднесеш мені якогось чергового сюрпризу, — пробурмотів Вірський. — Наприклад, не продовжуєш крутити таємний роман із тим англійцем…

 — Треба він мені, — пирхнула Єва, але водночас подумала: "Дивно, Джеймс і справді кудись зник. То телефонував кожного дня, а це ніби крізь землю провалився.”

Їй не те, щоб було через це сумно — адже вона вже встигла змиритися з думкою, що та сторінка у її житті перегорнута і продовження не варто очікувати. Але, як часто буває з жінками, стало досадно, що колишній зміг так швидко її забути, і, скоріше за все, втішається зараз в обіймах якоїсь іншої панянки.

 — Ну й добре, — сказав батько. — Він тобі не пара, ти ж знаєш. Взагалі, Єво, тобі вже двадцять другий рік, може, варто завести серйозні стосунки? З якимось хорошим, перспективним хлопцем. З подальшими планами на створення сім’ї. Я, звичайно, тебе не підганятиму,  але хотілось би колись і онуків поняньчити…

 — Ну тату, не починай, — Єва аж здригнулася з переляку. — Які онуки? Я ще для себе пожити хочу…

 — То живи, хто тобі не дає… Але все ж було б добре, якби ти почала з кимось зустрічатися. Це ж іще не значить, що неодмінно потрібно бігти під вінець. Просто ти б не почувалася самотньою…

— Тату, хто тобі сказав, що я почуваюся самотньою?

— Я вирішив пройти кілька сеансів із психотерапевтом, і він мені сказав, що я мало приділяв тобі уваги в дитинстві, і через те в тебе можуть бути проблеми з чоловіками…

Єва закотила очі під лоба.

Все зрозуміло, її батечко, який у справах бізнесових володів прямо-таки звіриною інтуїцією і наперед прораховував усі  можливі ходи суперників, в якихось особистих питаннях міг бути вкрай наївним і довірливим. Звідси і всі його захоплення новомодними цілителями, психологами, езотериками та іншою — на думку Єви — маячнею.

— Тату, у мене немає жодних проблем із чоловіками, — м'яко зауважила вона. — Тобі не потрібно себе в чомусь звинувачувати. Я зараз одна, тому що мені так хочеться. А коли мені захочеться з кимось почати  зустрічатися — то я знайду можливість, як це краще влаштувати.

— І все-таки я хочу, щоб ти не сиділа вдома, а кудись виходила в люди, розважалась…

— Тату, що це з тобою? Ти ж раніше, навпаки, бурчав, що я веду занадто розгульний спосіб життя! Таки тобі не вгодиш…

— Можливо, я був не правий… Я старію, доню. 

Щось у його голосі Єві не сподобалося. Можливо, він був чимось засмучений чи погано себе почував? Але ці слова про старість справили на неї гнітюче враження.

— Тату, в тебе просто криза середнього віку, — мовила вона. — Це все тимчасово.

— Психолог теж так говорить. Каже, що мені треба більше розважатися. От збираюся сходити на вечірку в клуб до дня святого Валентина. Може, підеш зі мною?