19

Єва стояла перед дзеркалом повністю роздягнена і замислено вивчала своє відображення. Потім дістала з шафи комплект нової білизни — чорного кольору, з мереживом, вона виглядала просто розкішно. Звичайно, цю білизну Владислав Юрієвич не побачить, але хіба вона одягається для нього? Для свого шефа і всього колективу цього бісового “Джентльмена” вона носила скромні речі, які не кидалися у вічі і не провокували. От і стала тепер володаркою почесних звань  “Дівчина без харизми”, “Мері Сью”... як там ще?

Вона швидко одягнула білизну, потім — чорні тоненькі панчохи з візерунком. Цієї зими вона звикла носити теплі, зручні колготи, але не сьогодні. Бо сьогодні Єва — зовсім не Єва!

Зняла з вішалки сукню. Це була лаконічна “маленька чорна сукня”, згори повністю закрита, але коротка, так що можна було продемонструвати свої ніжки. Вони були таємним предметом її гордості,  навіть якось із дівчатами в університеті після чергової вечірки заходилися міряти, в кого ноги найдовші — і вона перемогла, хоча й була середнього зросту, половина однокурсниць вищі від неї на цілу голову… Тоді ще Б’янка їй позаздрила і сказала, що зате бюстом Єву природа обділила. У самої Б’янки були розкішні принади, але на додачу до них ще два десятки зайвих кілограмів, тож Єва тільки скептично посміхнулася у відповідь на її закиди. 

Вона могла б працювати моделлю чи актрисою, але тато ніколи не дозволив би цього. Він наполягав на тому, що донька повинна мати серйозну професію — бути бізнес-леді чи політиком, ну, або, принаймні, журналістом-міжнародником…

Але Євин авантюризм та любов до перевтілення привели її свого часу до студентського театру, де  вона й “відривалася”, втілюючи свої нереалізовані мрії в життя. Ех, гарні були часи… Не те, що нинішня нудьга зелена…

Вона розгладила на стегнах сукню — та сиділа просто ідеально. Що ж, Єва за п’ять років зовсім не погладшала, це вже добре. Потім з коробки на світ божий з’явилися елегантні чобітки на “шпильках”, з маленької китайської скриньки — перлове намисто і такі ж сережки. 

У іншій скриньці вона зберігала перуки — купувала їх теж колись для ролей у спектаклях. Гидувала одягати речі та аксесуари з костюмерної театру, якими користувалися інші самодіяльні актори — тому замовляла все це в індивідуальному порядку у кращих майстрів. Гроші для неї проблемою не були.

Перебравши кілька перук з волоссям різного кольору та різними зачісками, дівчина зупинилася на одній — з довгими, чорними, як воронове крило, пасмами. Вона прикрила її рідне русяве волосся, і зовнішність дівчини разюче змінилася. А після того, як Єва ще й вміло нанесла макіяж, на неї із дзеркала поглянула незнайомка. Але подумавши трохи, вона ще й дістала чорні окуляри, які закрили півобличчя. додавши її образу загадковості. Так, це було саме те, що треба!

Накинула коротеньку шубку… чогось іще не вистачало… О, парфуми! У шафі в неї стояло кілька нових, ще запакованих ароматів, які вона придбала відразу після повернення в Україну, коли перебувала у пригніченому настрої і хотіла позбутися депресії.

Але, почавши працювати у “Джентльмені” і змінивши свій імідж, вона користувалася легкими, ледве вловимими квітковими парфумами, а ці так і стояли, припадаючи пилом. Втім, тепер вони якраз стануть у нагоді!

Єва рішуче здерла з коробочки целофанову обгортку і щедро побризкалася духами. Спокусливий східний аромат — якраз те, що треба! Сюди ж яскраво-червона помада — і можна вирушати на зустріч зі своїм шефом. Чи, точніше, — назустріч пригодам?

Завдяки перуці, зовсім іншому гардеробу та темним окулярам впізнати її було нереально. Ще й взуття на підборах робило дівчину набагато вищою. Єдине, що турбувало Єву — чи не впізнає її Владислав Юрієвич по голосу? Втім, граючи в самодіяльному театрі, вона навчилася і  голос змінювати. 

Своєю машиною вона зі зрозумілих причин не могла скористатися, тому викликала таксі. Водій — молодий хлопець — усю дорогу на неї витріщався у дзеркало заднього виду, так що мало не прогавив потрібний поворот.

 — Сюди, будьте ласкаві, ось же цей ресторан, — докірливо промовила вона, відчуваючи давно забутий кураж. — Скільки з мене?

 — Е… ніскільки, — раптом випалив таксист. — Ви в мене сьогодні сотий клієнт!

 — Невже? Бідний, ви так тяжко працюєте… Сто клієнтів у день, це ж треба. — Єва похитала головою, дістала з сумочки п’ятисотгривневу купюру й простягнула водію. — Ні, здачі не треба. Хай щастить! 

Пройшовши трохи по доріжці, озирнулася — автівка досі стовбичила на тому ж місці. Вона була впевнена, що таксист продовжує дивитися на неї, як зачарований. Вона повернулася й помахала йому рукою, а потім,  цокаючи каблучками, попрямувала до входу в ресторан.

Її серце швидко калатало в грудях у передчутті зустрічі, котра мала тут відбутися…