16

Із блогу Чорної королеви

Насправді, найщасливіші серед людей — ті, які недалекі та недостатньо делікатні. Не знаю, чи була я  коли-небудь в числі перших із них, але серед других точно свого часу відзначилася. Я пишалася тим, що можу сказати людині у вічі все, що про неї думаю, могла кепкувати над чиїмись промахами і недоліками і при цьому дивувалася — чому на мене ображаються? 

Що ж тепер сталося зі мною? Я — неначе й не я зовсім… Почуваю себе, як той хлопчик із казки, якому не можна було сказати жодній живій душі, що в царя віслючі вуха. Він знайшов вихід —   викопав у землі ямку і прошепотів у неї свою таємницю. Але все таємне стає явним —  з тієї ямки виросла очеретина, і коли з неї зробили сопілку — то вона людським голосом стала сповіщати увесь світ про недолугого вухатого царя…

Отакою очеретинкою є для нас соціальні мережі. Причому, ми навіть не пишемо конкретно — ось та й та людина — дурень. Ми можемо розповісти якусь історію, зовсім не згадуючи свого знайомого, навіть усього лиш перепостимо в когось цитату чи картинку — та рано чи пізно той, про кого ми думали тієї миті,  прийде і спитає: “А ти не мене мала на увазі, дорогенька?”

“Це в мене такі бездарні пісні? — здивовано запитає суперпопулярний співак. — Та ні, це наклеп, хейтерство, це просто заздрість і нічого більше!”

“Мені краще не писати книг? — обуриться дівчина, котра вважає себе генієм від літератури. — Хто сказав, що мій роман написаний мовою, якою вже сто років не розмовляють? Що герої картонні, а ситуації, в які вони потрапляють, нецікаві і нудні? Що навіть детальні описи  постільних сцен цей “шедевр” не рятують? А от моїм читачам подобається! І взагалі, хто ти така, щоб мене критикувати? Ти ж сама у житті не написала жодної книги?”

І це так. Не написала книгу, не заспівала пісню, не намалювала картину… Єдине моє дітище — це мій блог. І я взагалі дивуюся, що його так активно читають…”

***

Єва взяла роздруковану сторінку журналу з власною статтею та попрямувала до кабінету редактора. Коли вже збиралася постукати, двері відчинилися, й на порозі з’явився сам власник кабінету, а з ним — Лора.

Подруга, побачивши Єву, холодно кивнула. Вона досі не могла пробачити те, що Єва розкритикувала її книгу. Роман і справді був дуже слабкий, а до того ж авторка писала про вікторіанську Англію, при цьому недостатньо розбираючись в особливостях цієї епохи. Її герої нагадували сучасних людей, яких на маскараді одягли в старомодні костюми, проте вони не знають, як себе поводити, тож виходить фарс, комедія — хоча задумувалася історія як серйозна і навіть трагічна.

Єва про те їй і сказала, запропонувавши альтернативу —  може, краще написати про своїх сучасників, адже емоції та переживання у людей двадцять першого сторіччя нічим не відрізняються від тих, що відчували їхні предки у столітті дев’ятнадцятому. І проблеми нерозділеного кохання чи боротьби за владу лишаються актуальними в усі часи. Та Лора образилася, заявивши —  те, що пишуть сучасні письменники зараз — це “ширвжиток” і маніпулювання болючими темами, а такі твори, як у неї — вічні, це класика.

 — Он Джейн Остін, Шарлотта Бронте… — почала перечисляти вона.

Єва спробувала заперечити, що Остін та Бронте писали про своїх сучасників,  а не намагалися перенести героїв у погано знайомі їм країни та епохи, однак Лора і слухати її не захотіла.

 — Отака ти подруга! — вигукнула вона. — Так і скажи, що  ти просто не хочеш, аби я досягла успіху! Звичайно, це ти у нас багатенька дівчинка, якій тато, як  вона тільки попросить, купить машину, а захоче — влаштує на престижну роботу! Ти не розумієш — як це — досягати всього у житті власним потом і кров’ю…

Лора полюбляла висловлюватися так пишномовно не тільки у своїх творах, а й у житті. У неї взагалі всього було трохи занадто — занадто коротка спідниця, занадто яскрава помада,  вона занадто голосно розмовляла, і занадто любила себе.

Чи щодо любові до себе не може вживатися “занадто”?

 — Лоро, але ж ти сама попросила мене домовитися з редактором про піар книги і сказала, що готова заплатити, скільки завгодно, за цю рекламу…

 — А ці гроші і є здобуті потом і кров’ю!

 — Ти ж, здається, не працюєш?

 — Це піт і сльози мого коханого! Він дуже мене любить і робить все для того, аби я була щасливою! Якщо я хочу стати відомою — він усе віддасть для цього! А ти просто заздриш, що поряд із тобою немає такого чоловіка. От і вся розгадка твоєї злостивості, люба! Це все від недостачі сексу у твоєму житті!

Отак вони й посварилися. 

Але — як кажуть в народі — немає злого, щоб на добре не вийшло — Єва вже, було, зраділа, що тепер Лора відчепиться від неї і не буде набридати вмовляннями замовити слівце перед Владиславом Юрієвичем.

Та щойно вона побачила, що подруга самостійно спромоглася з ним зустрітися, і, певно, обоє цією розмовою залишилися задоволені. Бо Лора сяяла, як нова копійка, а редактор сам вийшов провести її до виходу з кабінету, що не так часто траплялося.

 — О, Єво Ігорівно, ви дуже вчасно, — промовив він, побачивши свою асистентку. — Я  саме збирався вас шукати. Знайомтеся — це Лариса Похилько, відома письменниця, яка працює під псевдонімом  Еліза Квін.

 — Та ми, взагалі-то, знайомі... — відповіла Єва.

 — От і чудово, тоді ви зараз сядете й напишете рецензію на книгу Лариси. Нам потрібно її поставити в поточний номер. 

 — Але ж завтра ми його здаємо до друку! Там усе зверстане!

 — Не біда, знімемо вашу світську хроніку, від її відсутності особливо ніхто не постраждає. А ви зараз швиденько переглянете книгу, — він простягнув Єві добре знайомий їй томик, над яким вона провела кілька найнудніших годин минулими вихідними. З обкладинки на Єву насмішкувато поглянув м’язистий красень з оголеним торсом, який тримав у обіймах пишногруду білявку, трохи схожу на саму Ларису. Білявка закотила очі угору, де, над самою її головою, серед пишних хмарок красувався напис золотими літерами “Наречена з примусу”. — Переглянете, це не займе багато часу, тоді напишете розгорнуту рецензію і надішлете мені електронною поштою. До дванадцятої години впораєтесь?