13

Вона востаннє поглянула на себе у дзеркало і залишилася задоволеною побаченим. Сіро-срібляста довга сукня вигідно підкреслювала фігуру, відкриваючи плечі і шию, яка здавалася ще довшою завдяки тому, що Єва високо заколола волосся. Косметикою вона все одно скористалася по мінімуму. "Імідж є імідж," — пробурмотіла, діставши з полиці коробку з туфлями на "шпильках". 

Поверх сукні було б добре накинути шубку, тоді б вона нагадувала дам Срібного століття. Але Єва принципово не носила хутра, тому що їй шкода було тварин. Тому замість шуби одягнула довге чорне вовняне пальто та замотала декольте м'яким шарфом бірюзового кольору. Відразу її сірі очі набули синього відтінку — така в них була "хамелеониста" особливість.

Підхопила сумку, знайшла ключі від машини, і швидко вийшла з квартири. Бо хоча  тридцять першого грудня увечері на дорогах і не повинно було б бути заторів, але закони підлості ще ніхто не відміняв, тож краще було виїхати заздалегідь…

***

У цьому розкішному заміському клубі Єві вже доводилося бувати кілька років тому. Тоді вони завалилися сюди велелюдною компанією, вже напідпитку — святкували чийсь день народження. Веселилися досхочу, певно, власник закладу ще довго "відходив" після їхньої гостини. Але нічого не сказав — адже серед гостей були діти відомих політиків та артистів. Як кажуть, "золота молодь".

Єва подумала, що краще б вона і цьогоріч веселилася в компанії друзів, аніж зустрічати Новий рік, беручи інтерв'ю в якогось незнайомого співака, а потім добираючись через усе місто додому, щоб послухати виступ президента, випити келих шампанського та лягти спати — і все це у гордій самотності…

Швейцар, побачивши її редакційне посвідчення, люб'язно заусміхався і доповів, що для неї вже зарезервований столик.

"Ну хоч якась користь є від професії журналіста, — подумала Єва. — Можна випити й поїсти на халяву, музику послухати…"

Утім, вона ніколи  не скаржилася на брак грошей — дякуючи татусю. Тож і не розуміла одногрупників, які після повернення з практики з придиханням розповідали, де вони встигли побувати на "заходах" та вечірках, із ким познайомилися та чим їх годували.

От і тепер, присівши за столик, сервірований на дві персони, вона байдуже поглянула на бутерброди з ікрою, нарізку, салат. Їй хотілося випити, але ж  вона за кермом…

Та й інтерв'ю треба було брати при здоровому ґлузді і тверезій пам'яті, бо хтозна, що воно за "шишка" — цей Лобунов, чий синочок ( чи коханець?). Певно, якийсь молодий артист, бо чотири роки тому Єва такого імені не чула. Цікаво, хто його продюсер? В принципі, це можна запитати, так само як і про те, чому Борис вирішив стати артистом.

Вона дістала той самий блокнот, подарований шефом, і почала занотовувати питання, які збиралася адресувати Борисові. Але не встигла ще вона дописати й перше запитання, як занавіска з бамбуку, що , створюючи видимість затишку, відгороджувала закуток, де вона сиділа, відхилилася, і до Євиного столика підійшов невисокого зросту хлопець із зачіскою в стилі "мальовничий безлад", де окремі пасма були пофарбовані у різні яскраві кольори. На його зап'ястку красувався дорогий швейцарський годинник, на шиї — масивний золотий ланцюг. Незважаючи на те, що в залі було напівтемно, тільки миготіли кольорові вогні, Єва все ж побачила, що хлопець дуже молодий, йому на вигляд було років вісімнадцять.

Втім, незважаючи на молодість, Лобунов поводився так, ніби вже добряче пізнав життя і розчарувався у ньому.

Ледве увійшовши до зали, він голосно позіхнув, потім зустрівся з Євою очима і радісно їй підморгнув. 

— Привіт, — сказав, сідаючи за її столик. — Ви не мене чекаєте?

— Якщо ви Борис Лобунов, то вас,  — відповіла Єва спокійно.

І без того круглі, як чорні  ґудзики, очі хлопця стали ще круглішими.

— Як, ви мене не знаєте? — здивувався він. — Та мій кліп на пісню "Тумани" цілими днями по М2 крутять! 

— Перепрошую, я не дивлюся телевізор, — Єві раптово закортіло похуліганити. Вона не думала провокувати артиста, радше збиралася швиденько задати кілька стандартних питань і відкланятися, але цей красунчик почав дратувати її своєю самовпевненістю. 

— А на радіо? — майже жалібно спитав Борис, нервово зминаючи в руках серветку. — На "Нашому радіо" та "Хіт FM" мої пісні в топі! Їх усі співають! Невже ви не чули оце: "Дубі-дубі-да, красуня молода!"

— Не чула, — знизала плечима Єва. — Але нічого страшного, давайте ви мені розповісте трішки про себе, а пісню я потім послухаю, ви ж сьогодні будете виступати?

— Так, — трохи підбадьорився співак. — Послухайте обов'язково! Впевнений, вам сподобається! Особливо оце: "Ти моя ластівка, я твій тюлень!"

— Цікаво, а чому саме тюлень? — Єва замислено поклала до рота шматочок сиру, розгорнула блокнот і занотувала: "Ластівка і тюлень".

— От, я теж доводив Юрчику… Це поет мій знайомий, — пояснив Борис, беручи з таці бутерброд і відкусуючи відразу половину. Якийсь час він мовчки жував, тоді продовжив: — Сказав я йому — до ластівки більше пасує орел. Ну там, чи журавель, на крайній випадок. Але він вперся, що його поетичне бачення саме таке. Хоча насправді я думаю, він просто не зміг придумати іншої рими до слова "день"...

— А "олень"? — поцікавилася Єва, наливаючи собі у склянку апельсиновий сік.

— Ну, "олень" — це як би трішки образливо, — Борис скривив пухкі губи, явно накачані силіконом. — Не буду співати " Я твій олень!"

— То й не співайте, — дозволила Єва. — А коли ви, власне, почали виступати на сцені?

— О, це було давно! Років двадцять тому! — радісно вигукнув Борис.

Єва підняла брови. Хлопець сам виглядав років на вісімнадцять. Ну, може, двадцять-двадцать два, але це тоді виходить…

— Я з пелюшок виріс за кулісами, — продовжував розповідати Лобунов. — Моя мама — Діана Неділько, ви хоч її знаєте?

Цю співачку Єва таки знала. Вона була на вершині популярності у ті далекі часи, коли дівчина ще ходила до школи. Правда, скільки їй років, вона достеменно не могла визначити. Здавалося, з кожним прожитим днем Діана не старіла, а, навпаки, омолоджувалася. Іноді в Єви закрадалась підозра, що незабаром Діана перетвориться у школярку, а згодом — взагалі на малятко у пелюшках.