Чорна королева

10

Коопоратив відбувався у невеликому затишному ресторанчику, де редакція "Джентльмена" орендувала на вечір окремий зал. Тут були смачні страви і "тепла затишна атмосфера", як часто висловлювалися журналісти у своїх статтях.

Але Єва все одно почувалася чужою на цьому святі життя. Почати з того, що їй не наливали спиртного ( бо вирішили після тієї недавньої наради, що дівчина зовсім не п'є). І закінчуючи постійними жартами над нею, хоч і безневинними, але їй була неприємна така увага.

Хотілося забитися десь в куточок і стати невидимою, що вона й зробила, коли всі, втомившись проголошувати тости за вдалий новий рік та успіхи журналу, вирішили взяти паузу і розбрелися хто куди — хтось курити, хтось знайомитися з дівчатами з сусіднього залу або танцювати.

Вона ж залишилася за столом, лише пересіла під велику розлогу пальму, яка трохи приховала її від сторонніх поглядів. Дістала телефон і просто почала гортати стрічку новин, аби згаяти час. Але око мимоволі вихоплювало "шедеври" світської хроніки інших журналістів — і вони як дві краплі води нагадували її власну творчість. "Ні, треба вигадати щось оригінальне," — подумала вона, але насправді гадки не мала, де ж узяти ті резерви, які б дали їй змогу створити щось яскраве й несподіване.

Раптом Єва побачила, що якась тінь упала на екран її смартфона.

Вона підняла голову — і побачила Владислава Юрієвича.

— Як вам свято, Єво? — спитав він цілком буденно.

— Дякую, воно чудове, — відповіла дівчина. 

— Чому ж ви сидите в куточку і сумуєте?

— Вибачте, я просто замислилася…

— Чи бачили ви нову, січневу обкладинку?

— Так, звичайно.

— Чи немає у вас якихось зауважень чи побажань до нового номеру?

Єва замислилася. 

— Та наче ні… 

Якось її не надихали за святковим столом розмови про роботу. 

Але шеф продовжував дивитися на неї, ніби очікував зовсім іншої відповіді.

— Я розмовляла вчора з отцем Василем, — раптом випалила вона.

— Ну, і що він вам сказав? Йому сподобався матеріал?

— Так, він не скаржився… Владиславе Юрієвичу, я здивувалася, коли побачила, що ви змінили обкладинку.

— Ну, обкладинка лишається та ж сама, просто заголовок інакший. 

— Ясно…

— Єво, ви чимось незадоволені? Потрібно було залишити старий?

— Просто ви не сказали мені, що змінили його, — вона наважилась зізнатися в тому, що дійсно турбувало її.

— А я маю перед вами звітуватися? Цікаво!

Єва відчула, що червоніє.

— Вибачте, я не мала цього на увазі, — пробурмотіла вона.

— Вибачаю. І хочу сказати — насправді я й не думав подавати до друку статтю з заголовком про еротичні фантазії священників. Це було б занадто. Старий Вірський мене б за це не погладив по голові. Він консерватор ще той. І страшенний зануда.

Єва була настільки вражена його словами, що навіть пропустила повз вуха не зовсім приємну характеристику свого батька.

— Я не зовсім зрозуміла…

— А що тут розуміти? Я хотів вас перевірити, тільки й того.

— Що саме перевірити?

— Чи є у вас голова на плечах і сміливість відстоювати власну думку, — сказав Владислав Юрієвич і насмішкувато усміхнувся.

Єва відчула себе зовсім пошитою в дурні, хоча куди вже більше.

— То може і ті всі ваші рекомендації щодо написання статей про "зірок" — теж фейк? Перевірка? — спитала вона.

— Ні, тут усе по-справжньому. Втім, ви чомусь працювали без ентузіазму. Можливо, хотіли проявити більше творчості?

— Куди вже більше, — пробурмотіла вона, пригадавши "високочолого" Івана Жабіна.

— У вас буде така можливість, — промовив шеф, немов і не чуючи її. — Бо завтра на дев'ятнадцяту годину у вас інтерв'ю з артистом Борисом Лобуновим. Думаю, тут ви зможете повною мірою бути креативною і оригінальною.

— Але завтра 31 грудня…

— Ну й що, це робочий день.

— Дев'ятнадцята година? — вона зітхнула.

— Ну, у Бориса дуже напружений графік, він зумів знайти у ньому "вікно" лише в цей час. 

— Що ж, без проблем, — вона знизала плечима.

— От і чудово. Я попрошу Тараса, що підвіз вас додому. Певно, вам уже пора. А то батьки будуть хвилюватися.

— Я живу сама, — незрозуміло навіщо зізналася вона.

— Он як, то ви ще хочете продовжити святкувати? — він спитав це тоном суворого учителя.

— Ні, дякую, мені й справді вже пора. До мене має приїхати друг.

— Он як? — знову повторив Владислав Юрієвич. — Тоді не буду вас затримувати…

 

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше