4

— Добрий день! — голосно сказала вона, вирішивши зберегти “покер фейс”. А може, він нічого й не помітив? Он які окуляри на носі… Може й взагалі її не впізнав…

Та по тому з яким здивуванням чоловік витріщився на неї, Єва зрозуміла — таки упізнав!

 — Добрий, добрий… — тоном, що не обіцяв нічого приємного, зауважив головний редактор. — То це, значить, ви і є наша нова співробітниця?

 — Так, — Єва спробувала щиро і відкрито усміхнутися, та вийшло не дуже. Вона стягнула з голови хустинку і заходилася поправляти зачіску. Майбутні колеги з неприхованою цікавістю витріщалися на неї.

 — Увага! — керівник  постукав ручкою, яку крутив у руці, по столу. — Попрошу тиші! Панове, дозвольте вам відрекомендувати вашу майбутню колегу… е-е-е… — він зазирнув у розгорнутий записник, що лежав перед ним. — Єву Коваль. Вона студентка і має пройти у нас стажування, працюватиме моїм асистентом. Сідайте, будь ласка, он туди, — і він вказав ручкою на єдине вільне місце, що було якраз навпроти його столу. Вона б воліла примоститися десь збоку, щоб не опинитися під прицілом суворого начальницького погляду, але вибирати вже не доводилось.

Тому з полегшенням опустилась у крісло і, нахиливши голову, стала вивчати брунатну поверхню столу, так само, як колись робила у школі, аби уникнути  виклику до дошки.

Також вона пораділа тому, що коли її батьки розлучилися, мама на знак того, що не хоче мати з колишнім чоловіком нічого спільного, повернулася до свого дівочого прізвища, і Єва захотіла бути солідарною з нею, тому в паспорті її записали Коваль, а не Вірською. Тож ніхто не запідозрив у ній протеже генерального директора компанії.

Всі й справді подумали, що вона проста студентка, у якої вітер в голові гуляє. Тому скоро на неї перестали звертати увагу і кожен займався своїм ділом — хтось малював у блокноті дивних істот, схожих на космічних пришельців, хтось, примостивши під столом телефон, захоплено грав у гру, хтось тихцем позіхав і клював носом, приколисаний монотонною розповіддю головного редактора.

До цих останніх належала і Єва. Їй страшенно хотілося спати, бо звечора лягла пізно, а прокинулася ні світ ні зоря. Очі зрадницьки заплющувалися, неначе краї повік хтось намастив клеєм. Голова опустилася на груди, але за мить  вона стрепенулася й злякано озирнулась навколо — чи бачив хто-небудь, як вона дрімає?

— Пані Коваль! — раптом гримнуло у неї над самим вухом. Вона від несподіванки мало не впала зі стільця.

Виявляється, головний редактор встиг підвестися зі свого місця і тихенько підійти просто до неї.

— Ви що, заснули? — обурено спитав він.

— Вибачте, я просто задумалася… — пролепетала Єва.

— Чому ви нічого не записуєте? У вас немає щоденника? 

— Я куплю, — вона зовсім розгубилася, геть не очікуючи, що її на новому місці роботи зустрінуть так "привітно". — Я просто не знала, що він потрібен…

— Ви ж на журналіста вчитеся? І не знаєте, що представник цієї професії навіть у туалет має йти з записником і диктофоном?

Колектив засміявся, вважаючи жарт шефа надзвичайно дотепним, лише одна Єва розгублено кліпала очима.

— Тримайте, — редактор узяв зі свого столу фірмовий блокнот з назвою журналу на обкладинці і вручив їй. — Відкривайте і пишіть: "Правила, яких я маю дотримуватися на роботі"!

Єва розгорнула записник і слухняно вивела продиктовані слова. Вона сподівалася, що шеф вгамується і перемкнеться на якусь іншу тему, але він продовжував "виховувати" її, немов вчитель школярку, яка не вивила урок.

— Пишіть — пункт один. Ніколи не спізнюватися на роботу! Причина запізнення може бути лише одна — смерть! 

— Перепрошую, але це неможливо, — наважилася подати голос Єва.

— Що неможливо?

— Запізнитися кудись після смерті, — пояснила вона.

— Ну що ж, уважності у вас не відняти, а це вже хоч щось… Але ось вам другий пункт правил — з керівником ніколи не сперечаються! І третій — на нараді ви маєте усе записувати! Зрозуміло?

Єві хотілося відповісти "Так точно", як у фільмах про армію, але вона тільки мовчки кивнула головою.

***

Після закінчення наради над нею узяв шефство заступник редактора, Віталій Петрович. Втім, він одразу запропонував їй перейти на "ти" і називати себе просто Віталиком. Зважаючи на те, що це був чоловік років п'ятидесяти, така пропозиція не викликала в Єви особливого ентузіазму, тож вона намагалася взагалі  уникати у спілкуванні з ним звертань. 

Втім, Віталій Петрович був запанібрата  не лише з нею. Він, водячи її з кабінету в кабінет і розповідаючи про порядки, що панували в редакції, начальника, Владислава Юрієвича, теж називав  Владом. І порадив його не боятися.

— У нас тут все по-простому, — сказав він, і для підтвердження своїх слів дружньо обійняв Єву за плечі.

Втім, вона відразу ж вивільнилася, вражена такою безцеремонністю.

— Ну добре, трохи роззнайомилися, тепер до діла, — поважно сказав Віталій. — Ось тут буде твоє робоче місце.

Вони саме підійшли до маленького закапелочка , відгородженого скляною перегородкою від просторого кабінету, де сиділи четверо журналістів.

Тут, де вона мала працювати, помістився лише письмовий стіл і невелика тумбочка, на якій стояла кавоварка, а поруч — шафа з посудом.

— Але ж це кухня, — здивувалася Єва.

— Ну звісно, дорогенька, — засміявся Віталій. — А де ж іще місце жінці? На кухні! Будеш варити нам каву! 

— Я думала, що маю працювати асистентом редактора …

— То це якраз перший обов'язок асистента, — отримала вона негайну відповідь, а слідом — і детальну інструкцію, хто яку каву любить, а кому кави не можна за станом здоров'я і потрібно заварювати зелений чай.

Розгублена Єва відкрила свій записник і, згадавши рекомендації шефа, тут же почала занотовувати цю важливу інформацію.

Тепер їй стало ясно, що протриматися півроку на цій роботі буде не так-то й просто. Але думка про те, що якщо у неї все вийде, то вона займе той самий кабінет, у якому зараз царював Владислав Юрієвич, трохи її підбадьорила…