1

— Ну й що ти з мене ще хочеш ? — у цій короткій фразі зібралося стільки шиплячих та свистячих звуків, що вона пролунала зловісно.

Втім, у самій обстановці їхньої розмови нічого гнітючого чи лякаючого не було. Мила передноворічно вбрана кав’яренька зі штучною ялинкою в синьо-білих тонах та яскравими гірляндами, що миготіли на вікнах. 

На столиках стояли квітучі пуансетії, на стінах — милі картинки у стилі ретро. Її батько полюбляв такий ненав’язливий кітч. Можна забути про саме існування такого раритету, як Радянський Союз, але люди, чиє дитинство й молодість випали на ті часи, частенько ностальгують за минулим. Навіть попри те, що тоді вони їли на сніданок не чорну ікру, а “заморську, баклажанну”.

 — Хочу, аби ти взялася за розум! Тобі потрібно ще півроку довчитися до отримання диплому. Я перевів тебе до найкращого університету міста, на лекції ходити не потрібно, так хоч дистанційно потрудися прослухати, що розповідають викладачі. І виконуй завдання, які тобі надсилають!

 — Не бажаю витрачати час на цю дурню, — пробурмотіла вона, роздивляючись візерунок на своїх нігтях. Тільки що від манікюрниці, заплатила шалені гроші, але залишилася задоволена результатом. А тут любий таточко псує настрій своїми нотаціями. Мало того, що висмикнув її з милого серцю лондонського життя, так ще й намагається повчати. Не на ту напав! 

 — А на що  ти бажаєш витрачати свій дорогоцінний час, скажи, будь ласка?  — єхидно запитав батько, сьорбаючи свій гидкий трав’яний чай. Він навіть від кави відмовився, планує жити сто років, аби тільки не дати їй задоволення успадкувати всі його статки. 

 — Не знаю, я поки що  знаходжуся у пошуках свого призначення, — Єва покликала офіціантку: — Будь ласка, ще два таких тістечка! І каву з цукром!

 — Тобі треба вживати менше солодкого, — повчально зауважив батько. — Бо розтовстієш, як твоя мати.

 — От тільки маму не чіпай, бо зараз я встану і піду! — очі дівчини загорілися недобрим вогнем.

 — Не підеш, бо ми з тобою ще не договорили!

До їхнього столика підпливла гарненька, як лялька, офіціантка, завчено посміхнулася, ставлячи перед Євою тарілку з тістечками, прикрашеними шоколадним кремом, та чашку міцної кави. Поки вона порядкувала біля їхнього столика, обоє співрозмовників напружено мовчали. Але навіть коли офіціантка пішла, розмова усе одно не клеїлась.

 — Слухай, тату, давай домовимося полюбовно,— першою порушила мовчанку Єва. — Ти не змушуватимеш мене вчитися, а просто купиш мені диплом.Того, що я навчилася в Англії, мені з головою вистачить на все життя. Тут, в Україні, я нічого нового й цікавого для себе більше не дізнаюся. Ті он-лайн лекції нікому не потрібні.

 — Ну, і що далі? — батько дивився вичікувально. — Куплю я тобі диплом —  і ти будеш так само, як досі, марнувати час, шукаючи своє міфічне призначення?Треба ж хоч чим-небудь займатися в житті, крім гульок?

 — Влаштуєш мене на роботу в своїй фірмі. Я можу бути… наприклад, твоїм заступником…

Ігор Олександрович зневажливо пирхнув:

 — Єво, дорогенька, чи ти знаєш, який робочий день у мого заступника? Він приходить до офісу о восьмій ранку, і добре, якщо добирається додому до восьмої вечора. А часом ще й вихідні там проводить. У нього відпустки вже два роки як не було…

 — То оце так ти експлуатуєш своїх підлеглих? І ніхто досі ще не поскаржився? — брови дівчини, яким завдяки татуажу надали ідеальної форми та кольору, піднялися догори.

 — За ту платню, яку отримують, вони готові трудитися день і ніч без відпочинку, — відповів Вірський. — Але ж ти на те не підеш. А брати тебе на роботу тільки для того,  щоб ти дефілювала туди сюди у міні-спідниці і відволікала всіх чоловіків та дратувала жінок, я не збираюся!

 — Ну, значить, я буду фрилансером, працюватиму з дому, — з легкістю погодилася Єва. — У тебе є якісь віддалені вакансії?

 — Ага, ти напрацюєш. Я добре пам’ятаю, як саме ти останній раз знайшла собі роботу…

Це було незадовго до того, як Єва перебралася до Лондону. Вони тоді добряче посварилися, й донька відмовилася брати в нього гроші. Заявила, що зароблятиме на прожиття сама.

Кілька тижнів вони не бачилися. А потім до Ігора Олександровича приїхали ділові партнери з іншого міста, він вирішив організувати для них культурну програму, сходити до театру, а щоб розбавити суто чоловіче товариство, скористався послугами відомого ескорт-агентства. Яким же було його здивування, коли на зустріч приїхали разом із представником фірми троє дівчат, одна з яких виявилася його власною донькою. Звичайно, тоді скандал вдалося “спустити на гальмах”.

Незабаром після того Єва й виїхала на навчання за кордон. Але відтоді він як вогню боявся ще якогось неприємного сюрпризу від своєї спадкоємиці, про що могли б дізнатися всюдисущі журналісти.

Все ж він не хотів брати її на роботу під своє безпосереднє керівництво. Знав, що нічим хорошим це не закінчиться. І разом з тим, усвідомлював —  коли вона почне працевлаштовуватися сама, вийде ще гірше.

Єва виросла цілковито непередбачуваною особистістю. У цьому вона була схожа на нього самого. Він замолоду теж багато чудив, то вже десь після сорока взявся за розум… Але він був чоловіком, а на витівки представників сильної статі суспільство часто дивиться крізь пальці. Молодій дівчині ж багато яких вчинків можуть просто  не пробачити…

— Послухай, — сказав він уже трохи м'якше, — в мене є одна ідея. Чи не хотіла б ти стати головним редактором глянцевого журналу? 

Єва широко розплющила очі. Цієї миті він упізнав у ній те саме маленьке смішне дівчисько, якому колись приносив цукерки та мандаринки "від зайчика" і яке до восьми років вірило в Діда Мороза.

— Ти жартуєш? — недовірливо спитала вона. — Я ж така-сяка, нічого не знаю, нічого не вмію. Не боїшся, що твій журнал збанкрутує? 

— Вовків боятися — в ліс не ходити, — пожартував Ігор Олександрович. — Але редактором я тебе зроблю за однієї нескладної умови…

— Це ще що за умова?