Чорна киця для натхнення

Мені тринадцять. Я приїхала від бабусі сповнена новими емоціями та ідеями. Так багато прочитаних книжок шкільної програми та різних романів. Так багато думок. Все це тримається в моїй голові та проситься вилитися на папір. Беру зошит на тридцять шість аркушів та беруся до роботи. Все це написано від руки. Нехай недуже розбірливий почерк та й помилок багацько. Але це мій перший крок, моє перше творіння. Сповнена емоціями та сподіваннями, що зробила, щось достойне, несу цей зошит мамі та прошу прочитати, коли в неї з’явиться вільний час. Мама починає читати, гортати сторінки. Я уважно слідкую за її емоціями. Вона хмуриться, тяжко зітхає, підіймає очі від написаного і нарешті говорить⁚

— Оль, ну ти знаєш, ніби й нічого. Але про все це вже написали багато раз. Якщо ти хочеш про щось писати, то треба знайти щось цікаве та нове. Інакше це просто плагіат якийсь. Ти не ображайся, але краще займись чим-небудь корисним, а це лиши для справжніх письменників.

В мене опускаються руки. Сльози застигли в очах. Забираю свій перший в житті рукопис та йду у свою кімнату. Закриваю двері. Спираюся на них спиною. Сльози починають литися. Я НЕЗДАРА! Я ні на що нездатна… І в мене ніколи, нічого не вийде. За цими емоціями я не чую тихий шепіт⁚ «Не опускай руки. В тебе все вийде. Просто ще не час…».

Мені п’ятнадцять. Перша закоханість. Душа співає. Нові, незнайомі емоції переповнюють мене та вимагають знайти вихід. І вони знаходять його. Я починаю писати вірші. Десь через два місяці в блокноті не лишається місця. Всі сторінки зайняті моїми віршованими переживаннями. Треба купляти новий. Підхожу до батьків та прошу купити новий блокнот. Та у відповідь чую, що потрібно займатися навчанням, а не страждати фігньою. І блокнот мені купляли для навчання, а не для запису моїх переживань. Ок. Значить буду збирати на новий з кишенькових грошей. Минуло трохи часу. Мама знайшла мій перший блокнот. Їй стало цікаво і вона прочитала мої вірші. Коли я прийшла додому мене чекала розмова про «важливі речі». Розмова про те, що треба займатися чимось серйозним. Що письменництво – це хобі та на ньому не заробиш, а професія має приносити гроші. Мені пояснили, що треба припиняти в це бавитись і дивитися на життя більш серйозно. Образливо. Замикаюсь у собі. Втрачаю натхнення. Не помічаю, як біля мене стоїть ледве помітна примара дівчини та шепоче мені⁚ «Почекай ще трошечки. Ще не прийшов твій час…».

Мені дев’ятнадцять. Вже й забула, що писала вірші, що намагалася написати коротенький романчик. Живу, як звичайна студентка. Але раптом під час пар мене щось штовхає під руку. Я відкриваю чистий зошит і думки лягають на папір. Цього разу я ні з ким не ділюсь і завжди ношу цей зошит з собою. Нікому не розповідаю про своє таємне хобі. Бо ж знаю, що ніхто не оцінить та не підтримає.

Мені вже за двадцять. Одружена. Вже маю двох донечок. Хочеться щось робити для себе. Починаю читати та занурюватись у літературний світ. Цікаво. І так захоплює. Думки складаються у слова та речення хочуть вирватися на зовні. Ділюся з близькими. Пояснюю, що хочу спробувати себе у цій справі. Та знову зустрічаю опір.

— Ти ж дружина, мама! Хіба в тебе є час на дурниці? Такими речами займаються ті в кого є багато вільного часу та не мають потреби в грошах.

Я знову відкладаю свою мрію на потім. Не помічаючи, що разом із нею відкладаю на потім себе та своє життя. Від образи та суцільного нерозуміння з боку оточення, не помічаю, як за моєю спиною у просторі розчиняється прекрасна дівчина примара. Вона сумно дивиться на мене і ледве ворушачи губами тихо промовляє⁚

— Я зачекаю… Я обов’язково повернуся до тебе…

Мені двадцять п’ять, тридцять, тридцять п’ять…

Я починаю розуміти, що втрачаю щось дуже важливе у своєму житті. Є я для чоловіка, для дітей та батьків. Але ж де я для себе. Я настільки розчинилася у побуті та піклуванні про людей, що оточують мене, що просто забула про себе. Яке в мене хобі? Які в мене таланти? І взагалі, що я зробила за увесь цей час особисто для себе? Відповідь на власні запитання мені дуже не подобається. Бо зробила для себе я, власне, нічого.

Я починаю розуміти, що втрачаю свою особистість. Не розумію куди ділась дівчинка, яка багато мріяла та фантазувала. Де вона? Невже зникла назавжди?

Новорічна ніч. Наступає дві тисячі двадцять четвертий рік. Я загадую бажання. «Хочу віднайти себе!». Пробила дванадцята година. І я чітко розумію, що хочу написати книгу. Поділитися зі світом своїми думками. А раптом мої слова, ідеї, висновки комусь допоможуть? Ну і нехай, що я про це ніколи не дізнаюся. Але нарешті зроблю щось для себе. Щось, що мені допоможе себе знайти, щось чим я обов’язково потім буду пишатися. І знову не помічаю примарну дівчину за своїм плечем. Вона набирає чіткіші риси, стає яскравішою. Вона дивиться на мене та посміхається і тихо шепоче⁚ «Чекай мене скоро у гості».

Першого січня просинаюсь та починаю будувати чіткий план. Продумувати та записувати теми які я збираюсь розглядати. Чекаю, як ніколи, з нетерпінням, коли в дітей завершаться канікули. Бо мені потрібна тиша, спокій та самотність. Та і якось ніяково поки що. Починаю писати главу за главою. Тихе муркотіння моєї киці заспокоює мене та врівноважує. Дивлюсь у ці величезні зелені очі та розумію, що хочу написати про неї дитяче оповідання. Посміхаюсь та чухаю за вушком пухнасту, муркотливу Чорничку. Я спокійна та впевнена у своєму рішенні. Адже в мене є тепер пухнаста підтримка, яка ніколи мене не осудить.

Пишу книгу для жінок та дівчат. Хочу, щоб вони за допомогою цієї книги, разом зі мною змогли знайти свій шлях до себе та свого щастя. Паралельно працюю над дитячим оповіданням. І так день за днем. Весна прямує до свого завершення, як раптом я помічаю повідомлення. Мене запрошують взяти участь у написанні колективного печворку. Написати главу до роману, який буде національним рекордом України. Сумніви. Таке враження, що я складаюсь з одних сумнівів. Купа питань. Я і національний рекорд? Та хіба я здатна на таке? І комусь це буде цікаво? Думки поглинають мене все глибше і глибше. Як раптом краєм ока помічаю, що моя Чорничка до когось ластиться та муркотить. Повертаю голову на звуки муркотіння і чую.