Чорна горобина

Марія з чоловіком викохали сина та доньок. І ті подарували батькам багато внуків. Час від часу їхня скромна хата перетворювалася на палац, де кожен куточок відбивав дитячий сміх, а кожна дощечка скрипіла від тупоту ніжок.

Одного дня, схиливши сиву голову в хустині на натруджені руки, Марія дивилася, як її внученька бавиться зі своїм синочком. Хлопчик швидко запрів, і на ніжній шкірі з’явилася пітниця.

– Ох, доню, – звернулася бабуся до внучки, – непотрібне нині полотно. Ти підожди, я такий матеріал маю, що й з роками ні форми не втратить, ні кольору.

Бабуся зірвалася з місця й, підскакуючи, драбиною полізла під стріху старої хати, яка тепер служила літньою кухнею. Там, зі збляклої та поточеної шашелем скрині, дістала тонкий згорток перкалю.

Обережно злізла й поклала тканину біля внучки.

– Ось! Ти не дивися, що воно немодне. Головне – якісне. Випереш, випрасуєш – пеленатимеш нашого Михасика, і спатиме, як у маківці.

Внучка, ховаючи усмішку, розгорнула тканину.

– Що це, бабуню? – тримала в руках щось блискуче.

Марія підійшла ближче – й оторопіла. У долоні внучки лежало кілька золотих ланцюжків, пара великих сережок та жменя срібних монет. Бабуся вихопила з рук внучки коштовності, замотала їх у злощасну тканину, а тоді, нічого не пояснюючи дитині, вийшла з двору та попрямувала до кладовища.

Згадала, як брат, проломивши череп молодій панночці, зник із її коштовностями. Через кілька днів його мертвого витягнули з болота, але цінностей при ньому не було. Тоді говорили, що то панночка його в багні втопила й золото з кишень повиймала.

А воно он що: убивця коштовності у перкаль замотав – той самий, який панночка для дитини купила, що під серцем носила. І мамину скриню син кривавою здобиччю осквернив.

Пробираючись крізь густі кущі, старенька знайшла могилу жінки, яку багато десятків років тому вбив її брат. На могилі не було ні пам’ятника, ні квітів. Лише горбик зостався, на якому височів старий хрест, прикрашений молотком, обценьками, драбинкою та списом – символами Страстей Господніх.

Бабуся впала на коліна, голими руками видерла ямку в горбику та поклала туди тканину, у якій заховала золото й срібло.

Додому повернулася затемна. Нагодувала дітей і внуків. Довго молилася. Лягла біля свого коханого Дмитра, який, не дочекавшись дружини, втомлений денною роботою, задрімав.

Боялася склеїти очі. А коли сон, нарешті, зморив жінку – опинилася вона у сутінковім саду.

Роззирнулася – й побачила матір, що рубала кущ чорної горобини. А збоку за всім цим спостерігала панночка.

Коли останні гілки впали додолу, а чорні ягоди покотилися по землі, панночка обернулася та зникла в тумані.

– Спокутано, – промовила мати.

Прокинулася Марія від світанку, що крізь вікно освітив кімнату.

– Спокутано, – повторила слова матері та підвелася.

Ніколи лежати. Ціла хата дітей та внуків – треба сніданок готувати.

Друзі, певно варто пояснити значення кількох слів у цій історії:

Віко – верхня частина, кришка скрині або труни.

Пацьорки – намисто, переважно з кольорового дутого скла.

Слоїк – скляна банка.

Могилки – кладовище.

На старих хрестах і досі можна побачити дерев’яні молоток, обценьки, драбинку та спис – символи Страстей Господніх.