Гнилий гарбуз

Оплакувала Марія маленьке, хрещене дитя, доки не зрозуміла, що сама при надії. Коли ж народила здорову та міцну дівчинку, охрестила її Меланкою, бо з’явилася на світ перед Василем. Купала жінка донечку у запашних травах, поїла добірною сушкою та пеленала дорогим перкалем.

Впивалася таким заповітним «мамо» і «татусю». А на Різдво їй знову приснилася мати.

У видінні Марія та матір вибирали насіння з гарбузів. Сиділи на подвір’ї, засипаному снігом. Гарбузи були великі, холодні й гнилі. Колись тверда шкіра, яку й сокирою не розрубаєш, тепер розлазилася між замерзлими пальцями гидким місивом. І вибирала жінка з гнилих нутрощів почорнілі насінини.

Марія вже хотіла кинути ту злиденну роботу, та мати мовила:

– Вибирай-вибирай. Вам із чоловіком багато насіння треба.

– Нащо ж нам, мамо, гниле насіння? – запротестувала дочка.

Та мати не відповіла.

Прокинулася Марія в холодному поту. А її Меланка тяжко дихала поряд, у колисці.

Даремно клопоталася над дитиною. Крихітка пішла на небо, щойно минув їй перший рік. Ох, уже й наїлися гірких сліз-насінин із коханим…

Йшли роки, сувій доброго перкалю все тоншав. Марія на кладовищі давилася чорним короваєм, запивала його гіркими слізьми. Втратила ще дитину, поховала ще похресників.

Ненавиділа могилки, та часто ходила туди – відвідати і своїх, і названих доньок та синів.

Дмитро не перечив. Бачив, що душа дружини рветься. А з кладовища вона, хоч і заплакана, поверталася умиротворена. Думав – ні, чекав, – що піде селом недобрий говір: мовляв, знав, кого бере за дружину. Розумів, що її рід на сім поколінь проклятий. І все готувався відбиватися від злих язиків.

Діток же втратили. Та люди мовчали. Хіба лише вони біди наїлися? Скільки маленьких гробиків витесав сільський тесляр…

Ішов час. Личко Марії спохмурніло, а вогонь в очах згас. Та коли зрозуміла, що при надії – Дмитро був готовий заприсягтися, що у її зіницях знову спалахнуло світло.

Марія легко виносила дитину, швидко народила. У хаті завертілася робота. Бджілкою кружляла над сином: не знала втоми, не хотіла сну. Та коли забракло пелюшок, стала на драбину, що вела на горище, аби нарізати тканини.

Але з кожною сходинкою в очах темніло, ноги терпли, руки тремтіли. Так і не добралася до верху – сповзла по драбині вниз. Могла побожитися, що не вітер – покійна мати перед нею дверці закрила. Дмитро кинувся до коханої, відпоїв водою з криниці, розім’яв тремтячі руки, вклав у ліжко. Вколисав, як вона вколисувала їхнього синочка.

Наступного дня сам поліз під стріху. Та як не шукав – того перкалю не знайшов. А Марія лише махнула рукою:

– Нічого, – мовила, – куми матерію на пелюшки принесуть.