Нестигла чорниця

Марія склала руки на грудях. Губи тремтіли, повторюючи молитву. А в душі грали промінчики світла. Мимоволі жінка усміхнулася. Дарма кажуть, що душа десь глибоко та далеко в тілі схована. Бо якби так, то як туди оте сяйне сонце пробралося?

– Вчиш-вчиш – скоро до дірки завчиш, – мовив Дмитро.

– Не кепкуй, – розплющила очі.

А коханий аж відсторонився – таке сяйво з зіниць дружини линуло.

– Ну, от і кумуватимеш! А ти боялася, що ніколи за хресну не візьмуть, – чоловік добродушно поплескав Марію по плечі.

– Та я ж не просто так боялася, – тихо заговорила жінка.

– Розумні люди тебе за гріхи родини не судитимуть, а ті, що судитимуть, – Дмитро на мить зам’явся, – то такі нам у куми не потрібні. Ну чого ти ще зволікаєш? – удав суворість. – Тобі через годину перед Богом дитину тримати, а ти все на місці топчешся.

– Зараз-зараз, хвильку – й вийдемо. От тільки ще сушки мішечок із гори дістану – та й підемо.

Чоловік лише похитав головою. Знав, як дружина мріяла про родичання з односельцями. Але й про її страхи відав.

Марія задерла довгу плахту та полізла на горище. Там, у напівтемряві, серед пахучого сіна, зняла підвішений до стріхи мішок і відсипала у торбинку кілька жмень ароматної сушки. Сама рвала круглобокі антонівки та сушила у печі – буде гостинець її першому похреснику.

Вже підійшовши до драбини, вона повернулася – побачила, що стара мамина скриня відкрита. Підійшла до неї й опустила дві руки на віко. Але щось упиралося в дах і, пружинячи, не дозволяло скрині захлопнутися.

Шкірою пробіг морозець. Продовгувата скриня на мить здалася труною – короткою та куцою, ніби дитячою.

Жінка відсахнулася. Перехрестилася.

– От, дурна! – докорила собі. – Чи ж не лихий попутав – про таке думати перед світлими хрестинами?

Хотіла покинути скриню як є. Але… пошкодувала. Пильно та сухо на горищі, а у важкій скрині – пожитки покійної матері. Не багатство, а спогади.

Відкинула віко: над тканими сорочками, плахтами, хустинками, пацьорками та нитками лежав сувій дорогого перкалю – набагато кращого від того ситцю, який купила на ринку Марія для малятка. Він і завадив вікові захлопнутися.

Недовго думаючи, жінка розгорнула тканину, витягла з тієї ж скрині ножиці та відкраяла добрячий шматок. З ним і пішла до церкви.

А похрестивши дитинку, Марія, як і вся її нова кумівська родина Панасюків, веселилася. Танцювала так, що пилюка під каблуками піднімалася, а на блідих щічках виступив рум’янець.

Уночі, зморена танцями та вином, Марія не стуляла очей. Пригорнувшись до плеча коханого, довго думала, чому люди їй пробачили гріх родини, чому не судять її за те, що брат убивцею виріс, чуже життя загубив. Як простили їй те, що він безневинну панночку обікрав, убив і себе з білого світу зжив…

Сон прийшов, але був несолодким: снилася покійна мати. Вони разом збирали дрібні, наче сльозинки, ягідки чорниці – ще нестиглі, зеленкуваті. Такі й рвати було шкода – лише працю марнували. І тільки-но Марія наповнить слоїк, мати забирала його й примовляла:

– Цей твоїм кумам Панасюкам віддамо. А ти собі ще назбираєш.

Вранці жінка зрозуміла, що такий сон – до біди. Ягоди лише на сльози сняться. А через кілька годин до подвір’я Марії прибігли сусідські діти та наказали, щоб вона в чорну хустинку вбиралася та пекла траурний коровай, бо її маленького хрещеника цієї ночі янголи на небо забрали.