Розділ 14

Раптом чиясь ніжна тепла рука вхопила Тарен за зап'ястя.

— Це був він? — прошепотів ельф, з силою стягуючи її з поручнів.

Не збираючись відповідати, вона кинулася в обійми свого рятівника.

— Це прозвучить дивно, але ти можеш залишитись у моїй спальні до ранку.

— Скомпрометую тебе.

— Після всього, що сталося, це не важливо. — Тагідо тепло посміхнувся і, трохи кланяючись, прибрав волосся із заплаканого обличчя. — Хіба я можу залишити свого єдиного союзника у біді?

Лише на мить графиня засумнівалася і, замість відповіді, підняла з холодного білого мармуру срібний клинок. Навколо вже нікого не було, але вона, наче, відчувала що небезпека досі поряд.

Він провів дівчину в свою кімнату, запропонував своє ліжко, а сам послужливо розмістився на кріслі.

Це дивне відчуття, коли спадкоємець престолу, раптом жертвує заради когось комфортом, до якого звикав все життя. Більш того, єдиним, що є в умовах облоги, в умовах війни.

Через якийсь час Тар, все-таки, прийшла до тями.

— Тагідо, ти спиш?

— Знала б ти, як важко заснути в кріслі.

— Я знаю. — зітхнула дівчина. — Хотіла спитати: чому ти не береш участь у захисті замку?

— Хіба ж я не говорив?

— Так, я теж не виношу війни, але мій батько загинув на війні, і всі мої друзі воювали. Їм була потрібна допомога і я вставала поряд. Йшла під кулі, але витягувала їх.

— Нічні думки. — відмахнувся принц. — Гони їх геть і засинай. Ти все-таки в ліжку.

Він вильнув від відповіді так гарно, ніби його життя залежало від цього, немов це єдине, що умів добре.

Так само, як Ревільс — погрожувати, наказувати та виконувати накази.

— Я попросила у Респонда пістоль і дюжину срібних куль. — продовжила дівчина. — Вранці він буде в моїх покоях, забери собі. І якщо тобі раптом доведеться захищати своє життя від будь-кого, обіцяй мені, що стрілятимеш.

— Обіцяю. — заспокоїв той.

Тарен перевернулася на інший бік, але наступна думка не дала їй заснути. А що вона сама добре вміє? Плакати? Лякатися? Кликати на допомогу? Порушувати правила? Все це звучало безглуздо. А іншої чесноти вигадати вона була не здатна.

Цієї секунди, в іншому кінці замку, Сарбс розплющив очі. Розбудити його міг тільки наказ господаря, і він, скріпивши серце, підвівся з ліжка.

Ще за хвилину Тагідо почув кроки на сходах і серце пішло в п'яти.

— Тар, — він підскочив, як ошпарений, і схопив її за руку, — ти маєш тікати. Зараз же.

— Що ти верзеш?

— Ходімо зі мною.

Він подав руку і, без задньої думки, дівчина погодилася з його вимогою.

Проходячи довгими і порожніми коридорами, що тепер не освітлювалися звичним блакитним світлом. Вона довіряла кожному кроку, кожному слову принца. На мить поміщиці здалося, що вона стрибає у вир ховаючись від інфернальної темряви, в цьому сильному і гордому світлі. Проте все більше хотілося втекти, повернутися до Ревільса і просити захисту в свого мучителя. Скласти до його ніг свою гордість. Тільки вона не знала, що знову боїться. Тепер світла вона боїться більше ніж темряви.

— Куди ми йдемо? — нервово питала дівчина.

— В єдине місце, де тебе не дістане 412.

Та різко зупинилася, висмикуючи свою руку.

— Він мій друг. Мені нема чого його боятися.

— Він слуга.

— Слуга того, хто присягався, що не нашкодить мені.

— А він тобі не нашкодить. — озирнувся принц. — Тобі нашкодить його упир, який ні в чому не присягався, а якщо і присягався, то за наказом порушить будь-який закон. До того ж… — Тагідо закусив нижню губу. — Сьогодні я бачив чого варті його клятви. Адже в одинадцятому листі ти мала на увазі саме це.

Вона ще трохи стояла, намагаючись усвідомити яке право Тагідо має судити про їхні стосунки, але й спростувати його слова не могла.

— Тарен, — різко почав принц, — я у своєму домі, я знаю що тут відбувається, мені повідомляють про кожні двері, що відчинилися. Ідемо.

Чоловік був вкрай переконливий, у його очах читалася тривога та біль за неї. Наче він уже пережив втрату єдиного союзника. Вона знову взяла принца за руку, довірившись кожному слову. Вони йшли все більш вузькими коридорами, пройшли кілька поворотів і коли вона вже остаточно заблукала чоловік відпустив долоню і відчинив важкі двері, пропонуючи увійти перед собою. Тарен послухалася, а її супутник залишився біля дверей. Тільки зробивши три кроки до темного приміщення, графиня озирнулася, намагаючись знову схопити його руку. Але Тагідо не намагався зробити те саме.

— Так буде краще. — прошепотів ельф. — Тарен, ти повинна мені вірити.

Вона не встигла перепитати. І, в ту ж мить, відчула пекельний біль, що розливається по всьому тілу від ключиці. Підкосилися ноги. Не було сил ні рушити, ні закричати. Ревільс не відчує запах крові, якщо жодна крапля не торкнеться повітря.

На, здавалося, останньому подиху поміщиця намагалася вихопити мізерикорд, але сил не вистачало. Як хотілося б зрозуміти чому все відбувається саме так і хто ж, все-таки її вкусив. Це точно не Ревільс, він не став би, та й Юна не наважилася б, тільки якщо це не Респонд. Але ж син його вб'є. Руки ослабли. У голові шум.

— За що? — прошепотіла дівчина, мало не знепритомнівши.

Відома штука, втрата крові. Німіли руки та ноги.

Вона сподівалася, що хтось прийде, хтось допоможе, але навколо тиша. Тільки два силуети, чорний і білий, майнули в дверях і звук засуву, що опускається, нагадав гуркіт кришки труни. В ув'язненні.

Абсолютно без страху до її руки підійшов рудий кролик. Він сів поряд. А дівчині стало ще болючіше. Зараз серце почне битися повільніше, кров охолоне, а ця мила істота буде її першою жертвою.