Розділ 12

Лісом пробиралися Тарен та Мерелед. Вони намагалися дійти до воріт, які ще належать їм та обійти все місто не так просто, як дівчатам в трофейній формі хотілося. Проте і цього разу бів план, якщо б натрапили на ворожий табір, можна прийти до тамтешніх солдатів з доповіддю, наприклад, що командир загинув під час вибуху. Тож вони вже не боялися. Але від утоми валилися з ніг. Мер не хотіла подавати сигнал лиха, боячись видати себе ворогові.

Стара схема Тарен теж не спрацювала, Ревільс не відчув би крові на такій відстані ще й у диму. Вони сіли біля столітнього дуба. Сил йти не було.

— Навіщо ти сказала йому, що ми йдемо в тил? — шепотіла Тарен, відчуваючи як залишки сил покидають її.

— Ревільс намагався взяти з мене слово, що ми обидві вийдемо з міста, щойно дозволять вивести жінок. — винно говорила та, — Я сказала лише, що я піду в тил, а ти хочеш лишитися біля його ліжка. Він встиг передати вітання тому хто віддав наказ стріляти, тому хто винен у твоєму пораненні, та втратив свідомість. У мене не було жливості відмовитися.

— Тобто наказ вбити дали тобі обоє вампірів? Чому я не здивована?

— Це, наче, не наказ був, а дружнє прохання. — Мерелед іронічно посміхнулася, — Сказав, що буде не ввічливо, якщо його просто застрелять підчас захисту фортеці. До того ж, Ревільс боїться, тепер, не втримати даного тобі слова.

Здалеку почулося іржання коней і четверо озброєних вершників в формі темної піхоти Екліпсо з'явилися на горизонті.

 Солдати з темного боку сильно випереджали графік. Вони вже зайшли в місто і відправили команду прочесати ліс. На чолі операції відомий вампір граф Мортінто. Високий темноволосий чоловік був вузький у плечах. Кривий ніс ставав причиною жартів товаришів по службі, однак він не ображався. Збіднілий дворянин, який, переважно, займався особистою охороною короля. Тепер один із багатьох, хто пішов на фронт, за більшою зарплатнею, не боячись більших ризиків. Без освіти, але одразу піднятий в ранг офіцера, за заслуги перед короною. Всі його заслуги полягали в доблесній службі протягом тридцяти років і тому, що Мортінто був однокровним братом нинішньої королеви.

Замість привітання, він звів курок пістоля.

— Ну, ось ми вас і знайшли. — посміхався граф. — Де табір?

— Прошу вибачення. — поміщиця підняла руки. — Не стріляйте, ми вчора ввечері залишили місто.

— Який залишили, ваші солдати біля розбитої стіни.

— Ні, ви не зрозуміли. Ми…

— Ведіть нас у палац, там ми дамо свідчення. — перебила Мерелед, не даючи подрузі видати державну таємницю.

Пояснювати все, що сталося, намагатися довести, хто є хто — складно і безглуздо. Та не дуже розумний граф вирішив, що полонені не потрібні.

— Ви зараз же видасте позиції! — кричав той.

Але дівчата невдоволено перезирнулися.

— Тар, як гадаєш, що Ревільс зробить, коли дізнається про це?

— Думаю, уб'є. — зітхнула подруга і перевела погляд на офіцера, що цілився в неї. — У планшеті вся інформація. Все, що знайшли до вибуху.

Вампір забрав документи і довго вдивлявся в карту, погано зображуючи глибоку зацікавленість.

— Тар, а можна я його вб'ю?

— Ні, мені здається він зараз ще дві хвилини в карту подивиться і сам збожеволіє.

Дівчата говорили безпристрасно, просто дратуючи офіцера. А той, звісно, сердився. Він віддав документи товаришам по службі і впритул підійшов до Тарен приставляючи пістоль до її горла.

— Я служу більше тридцяти років, ви думаєте, ці ваші жарти зможуть мене вивести з рівноваги? — буквально гарчав той.

— Здається, ви вже себе не контролюєте. — намагаючись не звертати увагу на збою, що впиралася в горлянку, вела далі графиня. 

Він оскалився, ніби готувався кинутися на неї, але поміщиця не стала терпіти такого нахабства. Вона спробувала вихопити з рук зброю, та її за зап'ястя схопив офіцер. І тут же відпустив і, з диким криком, позадкував.

— Що за..?

Вона підтягла рукав, демонструючи срібний браслет. Солдати відсахнулися і одразу почали шепотітися про те, що ж вона такого наробила і яка її сила.

— А якби я подала тобі руку? — злякано спитала Мер. — Хоч би попереджала.

У відповідь Тар тільки знизала плечима і звернулася до офіцера:

— Зв'яжіться із замком, скажіть, що знайшли Тарен і Мерелед. Отримайте розпорядження.

Він підняв очі до неба і, за хвилину, нервово закивав, а його чоло вкрилося краплинками поту. Закінчивши «розмову» офіцер перепросив, розкланявся, розпорядився конем і супроводив їх до воріт замку.

З ким, саме, він спілкувався залишилося таємницею, але, не інакше як, із самим Респондом. На порозі їх зустріли правителі, забрали документи та запросили до зали. Ті самі обличчя. Королі, глава рівноваги, їхні дружини, діти та місцеві дворяни. Але тепер презирства на адресу дівчат не було. Тільки повага і, може, трохи, співчуття їх втомленому вигляду. На них з обіймами кинувся Сарбс і забелькотів про те, як він переживав. Тар ледве встигала прибрати руки за спину, щоб не обпекти його. Але поміщиця вже помітила принца і не зводила погляду. Насилу вдалося видертися з чіпких рук упиря.

— Ревільсе.

Вона спішно, вже ні кого не боячись, зняла браслети, кинула їх на білу мармурову підлогу і впала в його обійми.

У відповідь лише важка посмішка. Він уже встиг зневіритись і розлютитись, але все, знову, стало добре. Здається, принц не міг повірити своїм очам. Він важко зітхнув, торкаючись її плечей, зариваючись носом у мідні кучері:

— Ти у трофейній формі?

Але радість змінилася на якусь іншу емоцію. Паніку. Щойно вона впала до нього в обійми. Болюче збудження пробігло холодком по всьому тілу. Тепер все інакше. Наразі це не просто секундна емоція. Загострилися усі почуття. Крім зору та нюху, загострилася і жага крові. Він кожним міліметром тіла відчув її тепло, як гаряча кров тече по венах. Її пекуче дихання і нерівний пульс. Ревільс почав губитися, плутатися у своїх бажаннях. Він відштовхнув дівчину і глянув у перелякані зелені очі.