Розділ 8

Ранок почався в місті раніше, ніж зазвичай. Стіни фортеці здригнулися від гуркоту тисяч гармат. Засвистіли снаряди бомбард і міцний запах пороху застиг у повітрі. Шрапнель розривала вщент крівлі будинків уздовж південної стіни. Розривні снаряди легко перелітали кріпосні зводи. Паніка охопила пів міста, бігти не було куди, звичні шляхи зруйновані ядрами і завалені обломками.

Мерелед встигла накинути сукню, і, не знайшовши подругу, вискочила в коридор. Там творився хаос, озброєні чоловіки збиралися в холі, всій охороні замку було наказано шикуватися і, не шкодуючи себе, захищати корону.

— Батьку! — Дол влетів у кабінет короля в спідній білизні. — Що відбувається!? Де лінія фронту!?

Гравар сидів, тримаючись за голову. Він був готовий, хоча ні, не був, але знав, припускав, що це станеться. Армія мала стримати наступ. Вони чекали сьогодні на підкріплення зі столиці, але ті, як завжди, запізнювалися. Відповісти було нічого.

— Немає більше лінії фронту… — шепотів король. — Вибач…

— Перед мамою вибачайся!

Чекати на рішучі дії дипломата не доводилося. Принц вдарив кулаком по столу і вискочив у коридор. Там його зустрів Ревільс, він також вимагав пояснень, але зрозумів усе без слів.

— Клик, ти маєш взяти на себе командування. — видихнув ельф.

— Це твій дім! — заперечив вампір.

— Так, це мій дім, тут моя сім'я, моя вагітна мати! — знов крикнув той. — Клик, я не в собі!

В армії вчать одягатися, поки горить сірник, але за нинішніх обставин це занадто довго.

— 412, я чекаю на тебе внизу, зараз же! — крикнув вампір.

Упир чув, де б він не був. Почула це й Тарен. Вона, змучившись безсонням, посеред ночі вирушила до королеви. Впоратися про здоров'я і спокійно поговорити, але на горе чи на щастя, та міцно спала і Тарен залишилася в передпокої, чекати ранку.

Вона зіткнулася з Ревільсом біля кабінету Його Величності.

— Що відбувається?

— Облога. Залишайся з жінками. — стримано відповів вампір.

— Тобі не можна виходити в бій. — дівчина схопила його за рукав, намагаючись затримати хоч на секунду. — Ти ж у відставці!

Принц висмикнув рукав форменого піджака із її долоні і поспішив геть. Тарен розгублено подивилася йому вслід і раптом усвідомила, чому він так і не з'явився в гості і чому гонець не міг дізнатися де він, навіть коли Тарен писала особисті прохання.

Паніка лише сильніше охоплювала всіх довкола. Вона повернулася до покоїв королеви, породіллю терміново треба було заспокоїти.

За кілька хвилин біля південної стіни стояли п'ять сотень озброєних чоловіків. За стіною було щонайменше п'ять тисяч. Підкріплення зі столиці варто чекати лише після обіду, якщо не надвечір. Зараз треба просто тримати оборону.

Союзники скидали облогові сходи та намагалися відстрілювати піхоту. Тільки Сарбс тремтів, обпершись на кам'яну стіну, між бійницями. Він був кращим стрільцем колись, але зараз просто притискав до себе мушкет, озираючись на оскаженілих воїнів.

— Сарбсе, стріляй. — крикнув Дол.

Над рудими пасмами пролетів снаряд бомбарди, відбиваючи край бійниці. Хлопець нервово замотав головою.

Офіцер схопив його за комір, піднімаючи на ноги:

— Що трапилося?

— Я не можу… — мало не плачучи говорив хлопець.

— Не неси дурниць, ти був найкращим стрільцем колись.

— Я бачив смерть, я не можу вбити іншого.

Він сором'язливо відводив очі, намагаючись не дивитись на співрозмовника. Будучи на межі життя та смерті, він мучився. Мучився так, як не доводилося жодній людині. Створений, покращений та модернізований. Його тіло не мало помирати в принципі. Попри це, в його організмі майже немає адреналіну, тому біль, який він блокує, хлопець відчував. Відчував і як його забрали з поля. І, якщо це можна так назвати, залишався притомним, коли зашивали рани. Чув кожне слово, промовлене над його тілом. І як медики відмовляли Ревільса, і як Ревільс їм погрожував. Все чув, відчував, а головне, пам'ятав. У передсмертних муках він прокляв війну. І тепер боявся смерті, як ніхто з ворогів, і боявся вбити, як ніхто з союзників.

— Клик. — крикнув принц. — Відправ його в тил.

Той розбиратися не став, лише махнув рукою у бік замку.

У замку було наказано залишатися гостям. Розгалужена система штолень дозволяла навіть покинути його, але не покинути місто.

Чи то від хаилювання, чи термін підійшов, у королеви почалися пологи. В палатах зібралися повитухи, медики та деякі придворні. Залишилися й ті сильні жінки, яких вона хотіла бачити біля свого ліжка.

Гуркіт бомбард і схватки хвилями находили майже синхронно. А коли з'являвся момент тиші жінки піднімали очі догори, сподіваючись, що це був останній залп, але перезаряджалися бомбарди і все починалося з початку. У шаленому потоці жіночих стогнань чулися молитви, вони молилися за своїх дітей, чоловіків, королеву та нового спадкоємця, але ніхто не молився за перемогу. Наче всі вже здалися і тільки просили залишити дорогих серцю людей в живих.

Серед голосіння та ридання Тарен і Мерелед не знаходили собі місця, одні з небагатьох, хто знає, хто бачив війну. Зараз не могли просто покинути Белу, наче щось могло піти не так.

Біля королеви металася Тамріел, вона теж не плакала і не молилася.

— Тарен. — заговорила Бела, чіпко хапаючи дівчину за руку, трохи притягуючи до себе. — Чому ти тут?

— Ви просили бути поряд? — перепитала поміщиця.

— Ні, ти виконуєш наказ.

Серце пропустило удар, графиня раптом усвідомила, що не залишилася б тут, якби не слово Ревільса. Але найдивніше, що кролеві, навіть у такому становищі, вдавалося зберігати холоднокровність. Хоча їй було про що турбуватися.

— Я маю віддати тобі свій наказ?

Тарен лише встигла озирнутися до подруги.

— Я візьму аптечку. — кивнула їй амфібія, наче прочитавши думки.

Поки південну стіну бомбардують, на південному сході вже ставлять сходи, вишки та тарани.

Дівчата скочили на коней, і за лічені хвилини дісталися епіцентру подій. Йшла друга година облоги. Стіна повинна була витримати хоча б кілька днів.