Розділ 1

О десятій годині ранку в трактирі знову натовп. Тарен носилася як ошаліла по залі і лише встигала видавати замовлення. Біля вікна, ніби на когось чекаючи, сидів високий ельф. Знову брязнув дзвіночок і завсідники синхронно озирнулися на чергового гостя.

— Ваша Високосте… — здригнулася офіціантка, тільки побачивши його.

Але той удав, що нікого не помічає, жестом привітався з ельфом і попрямував до Горга. Він попросив випити і довго вдивлявся в трактирника, ніби чекаючи, що той почне виправдовуватися.

— Що ж Ви без квітів?

— Не вмію дарувати квіти.

— А маєтки вмієте. — помітив Горг.

— Не дарував, а жалував і не їй, а своєму вірному офіцеру.

— Що б Ви робили, якби вона лишилася?

— Я знав, що ти відпустив її. — він знову озирнувся на ельфа. — Як ти і рекомендував колись, я знайшов радника.

Трактирник змінився в обличчі, дивлячись на "радника", йому раптом захотілося не схвально відгукнутися про цей вибір, адже де це бачено, щоб той хто завжди лишається в тилу був помічником офіцера, але високий чин співрозмовника змусив змінити тему.

— Ваша Високосте, скільки я Вас знаю? Що в Тарен є такого, чого немає в будь-якій іншій?

— Срібло, отримавши такого союзника, війна стане бенкетом. Але треба взяти з неї клятву у вірності, у вірності не державі, а особисто мені.

За обов'язком служби, розвідники часто приносили клятви у вірності навіть ворожим королям, а потім ці клятви зраджували і совість їх не мучила. Тарен, звичайно, не розвідник, але точно пам'ятала кожен завіт батька і зрадити країну не коштувало б їй і пшеничного зернятка, однак, вона ще й жінка, зрадити чоловіка вона не зможе.

— Ти, як завжди, ідеально плануєш тактику. Але, як завжди, невміло брешеш.

Той посміхнувся і забрав келих з рук трактирника:

— А ти, як завжди, порушуєш усі відомі нам норми етикету. — вампір зазирнув у келих і в ту ж мить поринув глибоко у свої думки. — Навіщо тобі ця правда?

— Це моя учениця, ти знаєш правила.

— Правила діяли, коли ти служив престолу і навчав солдатів.

Горг глузливо дивився в очі принцові, ніби намагався загіпнотизувати. Той у відповідь звично посміхався.

— На відміну від тебе, я, все ще, служу престолу і точно знаю, що їй уже доводилося рятувати цей самий престол… чим не солдат.

— Я сказав правду. — обрубав принц.

— Ревільс, син Респонда, останній із великої династії, не вміє брехати. — посміхався дядечко, — Присягни, що кажеш правду.

Ревільс скрипнув зубами і залпом спустошив келих, а Горг засміявся, підливаючи знову. Дія повторилася і принц щиро посміхнувся, піддаючись на маніпуляцію:

— Збережеш таємницю?

— Хіба ж колись було інакше.

— Посмішка. — тяжко зітхнув принц. — Вона освітлює яскравіше за масляну лампу, і очі, ти помітив, вони змінюють колір. Коли вона щаслива — блищать як смарагд, коли злиться — мутніють, коли лютує — стають темні, як болото.

— І якого кольору очі дивляться на тебе?

— Завжди насичено зелені, малахітові. Навіть твої ілюзії так не вміють.

— І що означає цей колір?

— Думав ти мені скажеш. — він знову залпом спустошив келих. — Але якщо навіть ти не знаєш, то мені доведеться дізнатися самому.

Місцеві почали кидати невпевнені погляди на аж надто спокійного офіцера. Не помітити це було складно. Принц тільки озирнувся і збирався іти.

— Ревільсе, — майже пошепки затримав його трактирник. — скільки тобі знадобилося часу, щоб розпізнати ілюзію?

— До самого початку літніх гроз я навіть не підозрював. Я б не здогадався і потім, але пісок був усюди.

— Лестить.

— До речі це. — він вказав на "Тарен", що знову займалася роботою. — Груба підробка. Ти можеш краще.

— Вона теж може.

Принц усміхнувся, але нічого не відповів. Він, справді, знав Горга вже понад п'ятдесят років, кращого ілюзіоніста не було у світі, але замість доблесної служби та високого звання, яке йому пророкував король, вибрав старість у маленькому трактирі та мирне використання своїх навичок. Він, колись, викладав військовим мистецтво ілюзій, завжди ручався за своїх учнів і брав на себе відповідальність за кожного, натомість вимагав дотримуватися лише одного правила: він повинен знати, на які завдання вони вирушають і з чим можуть там зустрітися. Завдяки цьому він писав нові методички і видавав кожному своєму учневі унікальний підручник. Горг жартома назвав книгу, написану для Тарен, "Примітивні наслання", зараз він знав, що в цій тендітній дівчині, ховається куди більша сила. Ревільс знав інше: Горг ніколи й нічого не робив просто так. Не дарма книга потрапила в руки Тарен і не дарма він зажадав чесної відповіді на своє запитання, не дарма і сказав, що чергова його учениця здатна на більше ніж думають всі навколо.

Четвірка вороних коней на всіх парах мчала дорогою. Вони тягли розкішну чорну карету з щільними шторками та слідами від знятих кілька днів тому гербів. Чоловік, який підганяв скакунів, був одягнений у сорочку і піджак, хоча, судячи з неохайної бороди та звички вставляти «Сучі сини» перед кожною фразою, можна було вирішити, що одягнувся він саме тому, що віз нову господиню зі свитою.

Тарен перечитувала дарчу грамоту, яка, до речі, була зовсім не на її ім'я. Землі, як правило, дарували за доблесну службу і цей подарунок не був винятком. Документ виписаний на ім'я її батька, і виходить, що вона єдина спадкоємиця графського титулу. Нова поміщиця розуміла, що дарма пішла на поводу подруги, але відмовлятися було пізно. Відкритим залишалося одне питання: до чого все це? Жодна витівка принца не закінчувалася добре. Проте вона безглуздо посміхалася, озираючись на друзів. Все це здавалося якоюсь дитячою казкою, дурістю. «Якщо Ревільс навіть намагається мене купити. — думала та. — Я ж зможу прийняти подарунок, а потім знову відмовити… ».

Візник зупинив коней, відчинив дверцята карети і подав своїй пані руку, допомагаючи спуститися.

— Я, тойво, вибачаюся. — заговорив бородатий чоловік грубим голосом. — Мені там це, треба, сучі сини, треба… — чоловік почухав потилицю. — Той, корів вивести, маються бідні, з самого ранку не їли.