Глава 26

  Декілька тижнів ми впивалися нашими почуттями. Тими такими ще лякливими, гострими, гарячими й нестримними. Було добре, як ніколи в житті. Таки кохання, то дійсно рушійна сила. Сил, енергії й наснаги було не займати.

  Ми дізнавалися один про одного. Вивчали, пізнавали й кохали. Соломатін відривався з нових граней й він був нескінченно цікавий, ніжний, турботливий. На роботі з ним, було так же, важко. Але градус напруги у нього понизився. Й людей він уже так відчайдушно не лякав. А от, як тільки ми закривали двері…злюка Соломатін зникав, на його місці з’являвся хлопчина якого можна було й картоплю змусити почистити. Весь час ми проводили разом. Тинялися горами, сміялися до знемоги, кохалися. І я вже до цього стала звикати… 

   Я посміхалася своїм думках, які наполегливо крутилися біля одного конкретного чоловіка. Й оглядала роботу у ресторані, коли до мене підійшов незнайомий чоловік.

- Я б на вашому місці поцікавився, де провів позаминулий рік Дмитро Олексійович, – пролунав неприємний голос у мене за спиною.

Повернулася. Поряд мене стояв лощений і якийсь прилизаний чоловік. Надто самовпевнений й пихатий.  Дратувати він розпочав сходу. Може через свої якості, а може через те, що в його тоні прозвучали вкрай зневажливі нотки в сторону чоловіка, якого я кохала. Оглядаючи його, глибоко вдихнула й видихнути.

- На щастя, ви не на моєму місці, – шаблонно посміхаюсь я.

- Подумайте про свій бізнес. Адже ви так наполегливо працювали стільки років. Навряд, чи потрібно нехтувати інформацією, яка може на нього вплинути.

- Даруйте, ми про що наразі розмовляємо? – запитала я.

А він посміхнувся з відчуттям переваги наді мною.

- Ганна! – біля мене стояв Соломатін, а я навіть не помітила,як він підійшов.

В його очах явно гуляла паніка.

- Що ти їй сказав? – накинувся Соломатін на нього.

- Сам виясни,  – презирливо скривив він губи, повернувся й відійшов від нас. 

Соломатін нервував, відводив очі від мене.

- Я…я…- намагався він мені щось сказати.

- Поїхали додому, –  пожаліла я його з потугами відкрити істину.

За кермо сіла я. Соломатін, сидів стискаючи міцно зуби й кулаки. Майже усію дорогу мовчали. Я давала час Дмитру опанувати себе. Зустріч з тим типом вибила його з колії. Й себе якось треба було налаштувати, бо не знаю, що там було в житті Соломатіна, але нервував він ще як. І його психоз по ланцюжку передавався мені. І я вже стала уявляти, що як мінімум, Соломатін одружений, або прибулець, або когось убив і з’їв…

Вдома розмову я почала першою, зрозумівши, що говорити він першим не розпочне.

- Звідки тільки у твоєму оточенні стільки «добрих» людей? –  запитала.

Його здивування, я відчула шкірою

- Що він тобі сказав?

- Ця «добра» людина, порадила дізнатись у тебе, де ти провів минулий рік. Пристрасно натякаючи, що це має відношення до бізнесу.

- Це не має відношення до справ. Це особисте, – він обхопив себе руками й виглядав таким пригніченим. – Я не хочу про це говорити, – промимрив, не дивлячись на мене.

Я піднялась, він підхопився слідом.

- Куди ти? - промайну страх у голосі.

Від його паніки у мене вже поколювало у скронях.

- Я чай поставлю. Добре? –  кивнула йому.

Він пройшов слідом за мною на кухню й сів за столик, спостерігаючи, як я наливаю воду, вмикаю чайник, дістаю чай, вибираю заспокійливу суміш. По кухні розливається запах меліси й ромашки. Я протягую одну йому чашку іншу собі.

- Що він від тебе хотів? – запитала його.

- Не має значення, – вперто уникав він відповіді.

Я простягнула руку й він розтиснув свої руки й взяв мою руку.

- І ти зовсім не хочеш про це говорити… – здалась я.

Підійшла до нього й поцілувала його. Спочатку не було навіть ніякої реакції, я запустила руку в його волосся й відчутно його смикнула. Й він нарешті розслабився, відповів на мій поцілунок й посадив мене собі на коліна.

- Я скучила за тобою, - прошепотіла.

-  І я скучив. Я сьогодні зустрічався з директором «Атик-груп». Побачив тебе й навіть забув, про що з ним розмовляв, а той провів тебе поглядом й сказав, що Ганна Василівна дуже красива жінка. Про нас здається всі знають. Пробач.

- За що пробач? Ти збираєшся мене покинути?

- Ні! – обурився він. – Ніколи. Я хочу бути з тобою. А ти? – він заглянув мені в очі.

- І я хочу бути з тобою, – заспокоїла його.

Мій телефон наполегливо дзвонив. Я застогнала від незадоволення, але телефон довелось взяти. Родина. Звичайно, тільки сім’я не заспокоїться поки з нею не поговориш.

- Мама… – прошепотіла я до Соломатіна.

Вийшла в кімнату за записником й цінною інформацією. Коли я повернулась в кухню, Соломатін сидів й крутив в руках чашку.