Глава 24

   Переховуватись від світу мені сподобалось. Я чудово розуміла, що в моїй поведінці є щось дитяче, але я дико втомилась й вже просто не мала сил іди далі.

  Життя продовжувалося. Правда, зовсім розслабитись заважали усілякі дбайливі та турботливі. Одні, з щонайкращими намірами, їжу носили, як для слона. Інші чомусь дружно взялися доповідати про кожен крок Соломатіна.

  Сьогодні мене тішила Ірина, яка злегка тремтячим голосом доповіла, що Дмитро Олексійович влаштував страшний рознос бухгалтерії. За нею зателефонувала адміністратор Раїса з тією ж проблемою, тільки додала, що він запустив чашку в стіну. Я всіх заспокоювала як могла й свято обіцяла з Дмитром Олексійовичем поговорити. Вершиною абсурду став дзвінок начальника охорони, який акуратно спробував у мене вияснити, чи не знаю я про проблеми Дмитра Олексійовича, бо він сильно знервований. Завірила, що  проблем у компанії немає. А про причини жахливого настрою шефа й гадки не маю.

   На телефон, я вже подивилась з мукою. Й, щоб відірватися від цих сизих дум, пішла на кухню з наміром створити якийсь кулінарний шедевр. Творила захопливо. Воно якщо руки чимось зайняти, той голові легше буде. Але кухню довелося відмити усю…щось я не врахувала з блендером…й мої шафки тепер прикрашала яскрава абстракція з плям і патьоків.  

 Сам Дмитро Олексійович, не змусив себе довго чекати  й вже ближче до вечора, коли м’ясо, що просто танула в роті було готове, з’явився на порозі мого будинку.

- Привіт! Я проїздив мимо й вирішив зайти, – насторожено дивлячись на мене, сказав він.

Він виглядав похмурий, як тигр, якому не вдалося вполювати обід. Й при вигляді такого щастя я тільки важко зітхнула.

- Привіт! Заходь! – посторонилась я, пропускаючи його в дім.

Зайшов, оглянувся довкола.

- А де твої родичі?

- Поїхали. У них виявилися справи.  Будеш чай, каву, вечерю?

- Буду ...чай…і вечерю, – з заминкою, сказав він.

- Тоді пішли на кухню.

Я дістала дві тарілки й швиденько організувала їжу на стіл. А Соломатін скромно приткнув себе за стіл. Й розважав себе тим, що нишком розглядав мене, майже, як на початку нашого знайомства. Цей ритуальний канібалізм поглядом став мене бентежити й Соломатіна  я зайняла запитання про стави у готелі.

- Все нормально! Працюємо, – вкрай лаконічно відповів він.

- Це те, чого ти хотів?

- Ні, це не те… Я хотів більшого… – він раптом замовк – А як ти себе почуваєш?

- Дякую! Добре.

Розмова у нас не клеїлась. Щось у ньому змінилося. Відчувався якийсь надрив…відчайдушність…наче він стоїть на краї прірви й чекає, що я штовхну його. Чорнота топила його зіниці. А його погляд красномовно зняв мою шкіру й поліз добиратися до моєї серцево-судинної системи. У вухах тільки й чула гул крові.

 - Я напевне піду, – раптом піднявся він.

Й страх, як ножем полоснув по серцю. Здалося дуже важливим не відпустити його зараз.

- Дмитро Олексійович, чай у мене неймовірно смачний, а ви його навіть не дочекалися.

- Пам’ятаєш село Сонячне?

Впритул наблизившись до мене, хрипло з відчаєм прошепотів він.

- Пам’ятаю… - з паузою відказала я.

- Я хочу продовження…

В його очах полум’я й це цей жар направлений на мене. Я навіть пискнути не встигла, як він міцно притиснули до себе. Й жадібним поцілунком забрав мій подих. Я смикнулась, скоріше від несподіванки, а він притиснув ще міцніше. Його запах, смак… жар тіла. Я хотіла його. Усі мої клітиночки та щось давнє й прадавнє, що підіймалося по жилах темною кров’ю, що жило задовго до мого народження й волало віками потягом до чоловіка, прагнуло отримати його всього й без залишків.

  Він здригнувся, коли я висмикнула сорочку й торкнулася його голого тіла. Застогнав, коли я ледь прикусила мочку вуха. Й здається зміг остаточно розслабитись, коли якимось дивом ми таки дісталися мого ліжка.

  Його цілунки й пестощі були наповнені неймовірної ласки й підганяли мене отримати більшого. І я брала і віддавала. Відповідала й просила. Й нічого не хотіла бачити окрім його затуманених пристрастю очей…

 Якийсь час ми лежали просто важко дихаючи, не знаю, як він, а я була просто ошелешена відчуттям. Я хотіла доторкнутися до нього, положити голову йому на плече, але він різко підхопився…

- Я мокрий весь. Я в душ.

- Рушник й халат поряд в шафці, – сказала йому в слід.

А сама розвалилась на все ліжко. Бігти в душ, чи рятувати світ, чи коїти ще якоїсь біди мені не хотілось. Хотілося лежати й відчувати, як задоволення котиться відлунням по жилах. Й навіть думати не буду про цей низький старт Соломатіна в душ. Це, певно, ще один вибрик його тонкої душевної організації. Видно, тій частині мене, яка відповідала за те прекрасне почуття кохання, якийсь простий хлопак здався занадто нецікавим й вона обрала Соломатіна. Зате тепер, я маю персональний басейн з сюрпризами й  кожен раз пірнаючи у цей басейн я не знаю, чи буде там вода, чи ні…З такою завірюхою у голові мене можна сміливо заносити в Червону Книгу, як рідкісний вид виключної дурості.