Глава 22

 В онлайн режимі спостерігаю за тим, що відбувається у готелі Соломатіна. Начебто, все як зазвичай.  Адміністратори працюють, офіціанти бігають, прибиральниці прибирають. На Соломатіна я наткнулася у ресторані. Він сидів самотній у куточку й крутив у руках телефон. Його зовнішній вигляд, то канонічне втілення туги, печалі й розпачу. Опущені куточки губ, погаслий погляд, чорні кола під очима. Й приречений погляд на телефон.  Я бачила, як він зітхнув, однією рукою поправив волосся й набрав номер. Коли задзвонив мій телефон, я здригнулась від несподіванки, на дисплеї був Соломатін. Я перевела погляд з телефону на монітор ноутбука. Соломатін нервово ковтнув. Видихнула й відповіла.

- Слухаю, Дмитро Олексійович.

- Ганна?! – прозвучав його розгублений голос. – Я вибач, просто випадково тебе набрав.

- Зрозуміло, - ошелешено відповіла я. - В готелі все добре?

- Так. Нормально… Тебе не вистачає… А ти як?

- У мене дома багато турботливих родичів, майже, як на Різдво. Тільки тепер вся їхня увага направлена на мене. Востаннє так було в дитинстві.

- Це ж добре. Вони тебе люблять.

Він був пригнічений. Й знову непрошені емоції навернулись на мене. Але замість того, щоб  припинити з ним розмову й сказати, щось на кшталт, що мені потрібно йти й чимось життєво важливим зайнятися, я продовжую втикати на його сумну постать у моніторі й тримати телефон біля вуха.

- А ти як?

- А що зі мною станеться?  Працюю. Роботи багато, – він зробив паузу. – З тобою це було легше. Так, що ти поправляйся, будь ласка. Й повертайся, – прозвучало, майже як прохання.

Я навіть не знала, що на це відповісти… все-таки я леліяла думку з ним попрощатись...

- Чому ти мовчиш? Все добре?

От яким органом він у нас так душевно відчуває, що його збираються кинути, але ні в чорта не відчуває, коли сам переходить усі межі?

- Так. Я просто…Просто у ліків є деякі побічні дії, які на мені проявляються. Щось схоже на загальмовану реакцію, – пробурмотіла я зі своєю слоновою делікатністю у посудній лавці.

- Тоді відпочивай. Я тебе завтра наберу. Добре? – запитав він.

Й вдруге за вечір я втрачаю дар мови. Він мене начебто запитував, про те, щоб подзвонити???

- Так. Добре.  –  виштовхую з себе слова.  

Злегка збентежена поведінкою Соломатіна, я положила телефон. Покрутила чашку в руці. Ні, таки потрібно з ним розривати відносини, інакше я так скоро остаточно збожеволію. Бо на моніторі він взявся за голову, як тільки обережно положив телефон на стіл.

- Внученька, чого це біля тебе Женька отирається ?

Налила собі чаю й присіла біля мене бабуся.

- Ми з Женькою друзі, давно не бачились.

- Ага, то справа у твоєму олігархові.

- Олігарх не мій. Й він тут ні до чого.

- Все село тільки про вас й говорить.

- Село завжди про щось говорить, на те воно й село. Це місто мовчить, воно навіть своїх сусідів не знає.

- Не йди від відповіді. Вас часто бачать, як ви прогулюєтесь.  

- Бабусю, я щиро розумію, як тобі хочеться влаштувати моє життя. Але проблема в тому, що воно мені подобається саме таким, як є. Я обожнюю свою роботу. Я кожного дня вдихаю свіже Карпатське повітря й думаю, що мені шалено пощастило, що я народилась на цій землі. Знаю, зважаючи на наших керманичів, іноді це звучить не зовсім адекватно. Та все ж мені зараз добре одній. Напевне ще просто не час появи в моєму житті чоловіка та трьох діточок.

- Маленька моя, ти ж це ж саме говорила мені три роки тому.

- Бачиш, деякі речі не змінюються, – розсміялась я.

Бабуся тільки посміхнулася. Але вертикальна зморшка не покинула її лоба.

- Але ж і я хочу тобі тільки добра. Щоб й у твоєму житті був чоловік, що б ви любили один одного, підтримували. Робота це ще не все. Є речі важливіші. Ти просто не уявляєш, яким щастям може бути почути вранці сміх твоєї дитини, яка щойно прокинулась й балуючись залізала у твоє ліжко. Яке це диво й радість. Яке це може бути щастя. Я тебе прошу не позбавляй себе можливості відчути це.

- Галино, чому ти засмучуєш мою внучку? – в кухню зайшов дідусь. – Все в неї буде гаразд! – авторитетно заявив він.

- Та не засмучую я її, –  підморгнула мені бабуся.

- Тоді добре. Зроби й мені чаю, – махнув він на наші балачки рукою.

Й ми просто сиділи на кухні та неспішно пили чай. Обговорювали різні події, вчинки, спогади.

- А все-таки, як же я за вами скучила, – заявила своїм рідним. – І як же я вас сильно люблю.

- І ми тебе внученько, любимо теж, –  відповіла бабуся.

- І я така рада, що ви приїхали. І що ви в мене є, - несподівано розплакалася я.

- Ну-ну, моя хороша!

Обійняла мене бабуся, й майстерно  подала дідусеві знак зникнути з кухні. Все ж вони класні в мене.

- Серденько моє, поплач трохи, тобі полегшає. Хоча ти навіть в дитинстві не плакала, коли коліна збивала. Твої брати бувало ридали, коли зранилися. А ти з серйозним виразом обличчя жодної сльозинки не впускала. Та все стане добре. Щастя з нещастям на одних санях їздять. Просто пам’ятай про це. Я не буду в душу лізти, але серце ні на що не вважає, свою волю має. І що б там не було ми з тобою. Твоя сім’я тебе підтримає.