Глава 20

Наступні два тижні були неспокійні.  Державні органи мали претензії, я не здавалася. Тож час від часу їздила до них на зустрічі. Галас вчинився знатний.

  З Женькою ми так й не побачились, він поїхав, а я не мала часу. Дружня аудієнція дісталась Ярославі. Ми традиційно сиділи у мене на кухні.

- Щось ти маєш поганий вигляд. Може тобі відпочити? – скривила вона губи, оглядаючи мене.

- Може відпочити й потрібно, але то не можливо, - тяжко зітхнула я.

- Ну ти стала героїнею останніх новин, а слава досить важка річ.

- Й чого з нас двох, я співчутлива? Готова усіх зрозуміти. Простити й відпустити.  - покосилася я на неї.

- Ага! Співчутлива. Скільки то народу звільнили від твого «все розуміння», - хмикнула Яруся.

- Для мене це було теж несподівано. Думаю, в цьому допоміг Соломатін.

- Можливо. Він ще та темна конячка. Й що цей чорний дракон?

- Неврівноважений злий параноїк.

- О-на як?

- У зв’язку з тим, що зайнята була два останніх тижні по самі вуха й зовсім  не мала часу для його готелю, пресинг з його сторони став вужче направленим й глибиннішим. З моєї сторони це вже чистий мазохізм.  Вчора, коли їхала додому, після розбору польотів,  я зупинила машину серед лісу й деякий час кричала на місяць.

- Ти мене лякаєш!

- Я сама себе боюся.

- Чорт, може тобі дійсно відпочити декілька днів?

- На останньому моєму відпочинку, до мене додому прийшов засмучений Соломатін й намагався вияснити чи не планую я покинути роботу з ним. А сьогодні він у мене пробачення просив, за те що наволав прилюдно та безпідставно. Й це виглядала десь так : «Що Ганно Василівно тяжко з істеричками працювати?» На що я його перепитала: «Що?». Ти не повіриш, але він сказав: «Я був неправий. Вибачте».

Ярослава розсміялась.

- Знаєш, я тебе з ним бачила у колибі.

- Коли?

- Тижні три тому.

- Чому не підійшла?

- Зайнята я була. Ну так от, ти стояла біля вогню, а він розглядав тебе. Просто поглядом поїдав. Для нього ти була у фокусі, а інший світ його мало цікавив. В його очах царювала бурхлива темнота. Від нього віяло тою древньою силою, якій підкорювалися. А потім ти підняла голову й він полохливо відвів погляд й розпочав теребити ґудзика на сорочці. Цікаво правда? Такий разючий контраст. Поки ти на нього не дивишся він закутує тебе у свою увагу, а коли зустрічається з тобою очима, то його погляд починає кидатися з одного боку в інший. Й що ж між вами відбувається?

- У нас з ним суто ділові відносини, - відмахнулася я.

- Ага! – не стала більше продовжувати тему Ярослава  - Так, що там Женька?

- Уявляєш, ми з ним випадкові в ресторані готелю зустрілися. Женька тут же кинувся обіймати й розповідати, як він скучив, потім помчався на зустріч, а у мене тут якраз каша заварилась, а Женька поїхав. Правда зателефонував сказав, що на наступний тиждень приїде.

- Хм, цікаво.

- Ага, й так кожен день цікаво.

- На що скаржишся? Ти жива і здорова, живі й здорові всі твої рідні та близькі. От й радій цьому.

- Я радію. Все-таки, на те, що я жива й здорова нічим заперечити.

- А ти додай ще до цього, що в тебе дві руки, дві ноги, все добре зі слухом та зором. Нерви, що розгулялися - це найстрашніше, що ти переживаєш. Їх теж можна зрозуміти, але ти може валер’яночкою їх погодуй й все буде добре.

- Ну якщо дивитись під таким розкладом, то в мене все добре. І хліб є і до хліба. Життя взагалі вдалося.

- Розумничка моя! Мені вже потрібно додому. Денис чекає.

- Попрошу Івана він тебе завезе.

І я набрала номер Івана.

- І дбайлива, і розумна, і красива, і домовита. Чого ж тебе заміж ніхто не бере.

- Я взагалі скарб. Золотко. А золото, як відомо, метал важкий, от і не кожен наважиться.

- Ой, не втирай!!! - посміхнулася вона.

- Біжи, тебе он голодний чоловік дома чекає.

- Киця, вареники вміє варити. З голоду не помре.

- І за що він тебе тільки любить? – подразнила я подружку.

 Й провела її до машини з готелю. Де дбайливий Іван уже й двері відчинив. Дрібничка, але як приємно.