Глава 19

 День був сповнений зустрічами, замовленнями та іншими робочими проблемами. Аж тут в кабінет зайшла секретарка й трагічним голосом повідомила, що до мене поліція.

- Чому поліція? З якого приводу? – не давши їй і слова мовити, накинувся Соломатін з запитаннями.

- Інна, запрошуй. Заодно й дізнаємось, – сказала я. - Чого кота за хвіст тягнути?

Соломатін незадоволено на мене подивився та нічого не сказав. А в кабінет зайшов Юрій.

- Доброго дня!

- І тобі віка, здоров’я! – відповіла я, не добираючи тями для візиту Юри.

- Ганно, ми можемо поговорити? – Юрій красномовно покосився на Соломатіна.

- А що сталось?  - вкрай терпеливо запитала я, виражаючи, що можемо говорити при Соломатіну.

- Та, тут така історія, – він зітхнув й сумно подивився ще раз на Соломатіна. – Пам’ятаєш нашу вчорашню зустріч?

Й при цих словах вираз обличчя у Соломатіна прямо на очах перетворився у вищир цікавості.

- Зустріч я, звісно, пам’ятаю. І що сталося?

- Здається тобі не привиділось, – видихнув Юра.

У Соломатіна смикнулось око, він явно нічого не розумів й вже розпочинав казитись від цього.

- У Ярмачуків всіх кролів знекровили, - сумно зітхнув Юрій.

- Не зрозумів? До чого тут Ганна? – проричав Соломатін.

- Ганна Василівна вчора, здається, чупакабру бачила, – зніяковіло відповів Юра.

- Що бачила? –  у Соломатін округлились очі.

- Я вчора бачила дивну тварину, -  пояснила я.

- І? – втрачаючи терпіння проричав Дмитро Олексійович.

- Може ти поговориш з мисливцями? - запитав Юрій.

- Зараз?

- Ну так. Ми під’їхали до готелю, – швидко додав Юрій.

- Дмитро Олексійович? – запитливо перевела на нього погляд.

- Запрошуй їх сюди, - дав він команду.

- Дмитро Олексійович, ми б не хотіли вам заважати, – спробувала я заперечити.

- Яке там заважати. Почути про чупакабру з уст очевидця. Нізащо таке не пропущу.

- Запрошуй! – перевела я погляд на Юру.

Юрій миттю вискочив з кабінету.

- Ганна Василівно! То ви дійсно бачили чупакабру?

- Дмитро Олексійович, я бачила дивну тварину й прокоментувала це необачно словами «чупакабра ввижається», а результат ви самі бачите, – засмучено пробурмотіла я.

Та він здається ситуацією насолоджувався. В кабінет повернуся Юрій, а з ним зайшли два незнайомих мені чоловіки й наш лісничий, сухенький, але ще досить хвацький чолов’яга Дмитро Петрович.

- Що порушниця спокою, ти вже й чупакабру бачиш? – замість вітання незадоволено прошипів він.

А я тяжко зітхнула й почала історію заново. Усі вислухали й накинулися на мене з питаннями та уточненнями.

- Немає в моєму лісі чупакабри, – наполягав Дмитро Петрович. – Я вже 30 років по ньому ходжу, там навіть нічого дивного не водиться.

- А сліди біля річки? – підкинув один мисливець.

- Лисячі, – відрубав Дмитро Петрович.

- На двох лапах? – скептично уточнив один з чоловіків.  

Я переглянулась з Соломатіним. Дивно, я думала, він буде сердитись, що його відвертають усілякими нісенітницями, але він, здається, розважався.

- Так, перенесімо полеміку в інший час й місце, мені все-таки працювати потрібно, – зупинила я подальшу захопливу розмову про сліди.

- Гаразд! Ганно, дякую! - сполохався Юра.

- Ну, яка чупакабра Ганно? Ця чупакабра геть вас без клепок залишила, – не відмовив собі на мене пошипіти Дмитро Петрович.

- А кролі? – вклинився Юрій.

- Ветеринарам відвези, нехай аналізи зроблять.

- Я рада, що допомогла все вирішити, – прошипіла вже я.

- Та, не злись ти. Це Юркові перш ніж людей баламутити потрібно факти перевіряти, – суворо додав Дмитро Петрович вже на самому порозі.

- А у вас весело, – заговорив Соломатін, коли вся чесна компанія відбула. – Й часто вам чупакабра ввижається? І ви, отак усі ваші видіння юрбою обговорюєте? Чи бувають виключення?

- Дмитро Олексійович, з чупакаброю був перший раз. І так, питання вирішуються загалом.

- Дійсно не злись. Пішли пообідаємо. Шеф-кухар у нас таки талановитий. Він навіть пироги з грибами робить так, що я їх готовий з тарілкою з’їсти.

- Я хотіла ще попрацювати.

- Потім попрацюєш.

Не став він мене слухати й відкрив двері. Я пішла слідом за ним. Й у дверях ресторану зіткнулась з Женькою. Він жадібно на мене витріщався, не менш за мене, ошелешений зустріччю.

- Ганно, ми йдемо? – якось здалеку я почула голос Соломатіна.