Дружба – це найбільший дарунок у світі. Після повернення Соломатін, наступні два тижні ми ним дружили. За три дні я дійшла стану внутрішньої рівноваги й викреслила Соломатіна з пам’яті, як коханця. Й це в мене майже вийшло. Залізний самоконтроль, непохитна воля й навіть в його присутності стало легше жити.
Ми проводили багато часу разом, розмовляли на різні теми, доходили порозуміння у поглядах на вирішення певних питань, пили каву й працювали. Він був вимогливий, ставив амбітні цілі й обсяги роботи росли, як на дріжджах. Й в мене з’являлася думка, що результативніше й напруженіше уже працювати не можна, Соломатін відкривав нові вершини.
Я усміхнулася спогадам. Поставила машину. Й не встигла вийти, як до мене підбіг охоронець.
- Ганно Василівно, там з Дмитром Олексійовичем скандалить якась жінка.
- Чому з ним? – нічого не зрозуміла я. – Де адміністратор?
- Він їх знає, – прошепотів охоронець.
- Що ще за дурня? – пробурмотіла я й пішла до готелю.
Та не встигла зайти в хол, як до мене долинули несамовиті крики. Зграйка, особливо цікавих до чужих пристрастей, відпочивальників милувалася дармовим видовищем. Пішла на крик до кабінету. Статна жінка з перекошеним від люті обличчям волала на Соломатіна.
- Ти її вбив!!! Ти! І. Це. Тобі. Зійшло з рук. Та я тобі це так не залишу, – перейшла вона на ультразвук.
І щось таке, що було важко розчути, бо пані, аж захлиналась від отрути. Поряд з пані стояв трохи зігнутий чоловік, якому явно було ніяково й Соломатіна. Незворушний Дмитро Олексійович стояв з рішучістю в очах й міцно стиснутими губами, як перед своїм останні боєм.
- Іван! – рявкнула я так, що зуміла привернути увагу усіх до себе.
Начальник охорони матеріалізувався біля мене.
- Проведи пані звідси, – холодно й чітко віддала я розпорядження.
Тут дана пані й до мене повернулась.
- Ти! – і вона тикнула на мене пальцем. – Ти…- видно повітря їх не вистачало – Курва, спиш з вбивцею та думаєш Господь вас простить. Тобі добре? А мою дитину, цей звір, звів зі світу.
- Досить! – прошипіла я. – Що за балаган? – виплюнула я слова.
Пані кинулась до мене. Іван таки зумів справитись з собою й вийшов навперейми пані. Слина летіла з рота пані, коли вона обзивала мене й кляла.
- Горіти вам в пеклі обом! Будь ти проклята! Не смій мене чіпати… – це вона вже кричала Іванові.
- Отже, так! Якщо ви в цю ж мить не вгамуєтесь й спокійно не покинете готель, я вас звідси, на привселюдну радість, з поліцією виведу. Зрозуміло?
- Не смій мені погрожувати, погань ти така. Ти…ти…- від її подальшої палкої промови у половину присутніх вуха скрутилися в трубочку й на щоках загорілася пожежа.
Навіть я не очікувала від такої хирлявенької панночки такого багатого словникового запасу.
- Іван виведи їх негайно, – прошипіла я.
Й на мить запанувала тиша. Мовчазний чоловік підійшов до пані, взяв її під руку, але вона й нього всіляким недрукованими словами обзивала, але він вперто вів її за собою. Іван пішов слідом за колоритною парочкою. Крики пані продовжували гулко лунати з холу готелю. На Соломатіна було страшно дивитись. Підійшла до нього, обережно взяла за руку й потягла за собою в кабінет. Пішов. Я пройшла до бару та налила йому коньяк.
- Пий! – простягла йому склянку.
Він не зробив ніякої спроби взяти склянку. Я взяла його за руку й посадила на диван.
- Дім, бери склянку й пий. Все буде добре! – з жалістю поглядаючи на нього, спокійно проговорила я.
Склянку він взяв.
- Вона сказала правду, – сказав й випив.
- Ну не знаю. Я може й не дуже хороша людина, але щоб сучка і…
- Я вбив її доньку.
Отак, як поставив крапку, однією фразою пояснив він все. Я сіла біля нього не знаючи, що зробити й що сказати, щоб не стало ще гірше.
- Дмитре, я знаю, що твоя дружина закінчила життя самогубством.
- Ти нічого не знаєш, – заволав він, я здригнулась від несподіванки. – Це моя вина. – додав спокійніше.
- Соломатін, якщо тобі й далі хочеться ятрити душу, то можеш наздогнати оту люб’язну жінку, вона це робить більш професійно, – зло відповіла я йому. – Захотілось взяти провину за весь світ? В чому твоя вина?
- Я з нею одружився. Я видно не створений для сім’ї. Я хотів її. Вона була така молода й вродлива. Я тішився, а їй зі мною було погано. Я її знайшов у ванній… у воді червоній від крові.
- Мені жаль.
- Я хочу залишитись один, – прохрипів він.
- Діма…
- Я сказав залиш мене, – рявкнув він.
І я вийшла. Мої руки ледь тремтіли. Холера, ніякої нервової системи так не вистачить. Зробила глибокий вдих, видих й пішла до ресторану.
- Іванко, зроби мені, будь ласка, зеленого чаю, – попросила я.
#1440 в Любовні романи
#329 в Короткий любовний роман
#436 в Жіночий роман
кохання та пригоди, сильні особистості, від незнайомців до закоханих
Відредаговано: 25.02.2021