Глава 17

  Прокинулась я сама, Соломатіна не було й близько видно. Я потягнулась відчуваючи ломоту у всьому тілі і якийсь чудний настрій. Потерла лице, дістала свій одяг. Зібрала імпровізоване ліжко й вийшла з кухні. Довкола гриміло життя. Усі щось тягнули, складали, метушились. Мене помітила Ірина Іванівна.

- Твій чоловік сказав дати тобі поспати, а сам пішов дорогу розгрібати, – пояснила з посмішкою вона.

- Ну так! Де ж йому ще ж бути, – хмикнула я. - Ірино Іванівно! А у вас чашки кави не буде?

- Ой, каву я й сама люблю. Пішли я тобі все дам.

Й ми зайшли в хату. В хаті неймовірно смачно пахло хлібом.

- Я хліба спекла. Якщо є хліб  в домі, то все буле добре.

Й мені в руку вона всунула окраєць запашної паляниці.

- Чоловік твій нічого не їв, ти йому може віднеси? Бо звала до столу, то не пішов.

- Гаразд! Дякую!

Взяла дві чашки з кавою та паляницю й пішла до дороги.

  Дмитро Олексійович з закоченими рукавами тягав каміння. Картина варта захоплення. Мене він побачив з каменем в руці, віддам йому належне, завмер на місці, проте камінь не впустив. Я запитливо підняла брову.

- Каву?

Він викинув камінь й підійшов до мене.

- Привіт! Ти як? – стиха запитав він.

- Привіт! Я дуже добре. Гаряча, чорна все як ти любиш, – показала я поглядом на чашку.

Чашку він обережно взяв. Мене обласкав недовірливим поглядом, наче був невпевнений, що у мене все добре.

- Хліб з печі, просто неймовірний на смак.

Я відламала кусочок  пропонуючи йому. Руки у нього були брудні. Хліб він вкусив з моїх рук і якось дивно на мене глянув.

- Ти як? Все добре? – поцікавилася я.

- Так. Розчистимо дорогу й поїдемо звідси, – тяжко видихнув він.

Він швидко поїв. А я забрала чашки й віднесла їх в дім.

- Нічого іншого я й не чекала, – пожалілась я кудлатій собаці, яка вертілась у мене під ногами.

- Ірино Іванівно, я можу вам чимось допомогти? - побачивши господиню запитала я, бо без діла мені не сиділося, особливо, коли всі, як один, дружно працювали.

- Йди дитинко на кухню й допоможи обід зготувати. Чоловіків треба буде погодувати.

- Гаразд! - поплутала я в хату.

   На кухні господарювала маленька, повненька жіночка з гучним сміхом. Вона представилася Лідою. Моїй допомозі Ліда зраділа й вже за мить переді мною стояло відро з картоплею. Почала чистити. Далі я носила дрова, воду, мила посуд, накривала на стіл, мила посуд й все починалася з початку. На вечерю ми ліпили пиріжки з капустою, горохом й м’ясом, а також пекли солодкі пироги з маком. З кухні за цілий день я майже не виходила.

   Але до вечора дорогу розчистили. Й ми змогли виїхати. Дмитро Олексійович сівши за кермо усю свою увагу приділив дорозі. А я сиділа поряд й бавилася різноманітними думками. Думки, як блохи, скакали з однієї теми на іншу, ніяк не в силі на чомусь одному зосередитись. Отак мовчки ми й проїхала майже всю дорогу. Напруження жило між нами своїм життям, діток заводило, онуків чекало... Тільки біля мого дому Дмитро Олексійович заговорив.

- Я хотів сказати… стосовно вчорашньої ночі, – його голос був глухий.

Перевела на нього погляд, серйозний, як на останньому слові перед плахою, зосереджений, немов би від цього залежить життя чи смерть. Й зустрівшись зі мною поглядом, він нервово ковтнув й продовжив.

- То була помилка. Ми разом працюємо…Й не варто змішувати особисте та роботу. Тобто, я сподіваюсь, що ми й далі зможемо просто працювати.

- Так… Я вас зрозуміла Дмитро Олексійович, – змусила себе сказати. 

На його обличчі враз з’явився розгублений вираз. Видно не повірив у своє щастя.  

- До зустрічі на роботі.

І я швидко вискочила з машини. Відкрила двері. Скинула речі куди попало. Безтолково пройшлася по будинку. Зрештою зайшла в душ й стала під струмені гарячої води. Заціпеніння ніяк не проходило. Я втратила лік часу. Я втратила щось важливіше…те щось від чого мені було дуже боляче… Як же боляче знову почуватися покинутою. Скільки б тобі років не було, а тобі все одно боляче. Струмені води змили мої істеричні сльози. Й до тла спустошена я вийшла з ванною. Забрела на кухню. Налила собі вина й перебралась на диван біля телевізора.

   Спокою мені не дали. У двері наполегливо дзвонили, довелося встати й відкрити їх.

- А я вже думала через вікно лізти, – на порозі стояла Ярослава.

- А знаєш я тебе дуже рада бачити, - пробурмотіла я й полізла її обіймати.

- Я твій найкращий друг. Це нормальна реакція, - пробурмотіла вона. -  А ти я бачу вже вино п’єш?

- П’ю… – покаялась я.

Й навіть змогла знайти в собі сили її відпустити.

- І мене не звеш…Так! Так!

Вона пройшла на кухню дістала собі келих й розпакувала цукерки, що принесла з собою.