Глава 16

   Ми поверталися зі Львова. За кермом сидів Дмитро Олексійович, а я загорнувшись по самі вуха в кофту в сонному заціпенінні розглядала потоки води. Ми проїздили повз ще одне таке похмуре й сонне село. Дощ, який розпочинався з бурі, затягнув вже на тиждень. Тиждень від рання до ночі він лив майже без зупину. Затомив вже просто.

- Що це за шум? – запитав Дмитро Олексійович.

Я прислухалась звідкись доносився рев й виття собак. Й розгублено глянула на нього.

- Вода. Так було тільки раз… коли нас топило, – прошепотіла я.

- Ви ж не хочете сказати…Твою нехай!

 Наступної миті, ми побачили воду, що хвилею неслась на село. Дмитро Олексійович ривком перемкнув передачу й ми почали різко здавати назад. Ми були на вершині. А за якусь мить вода брудними потоками досягла села й пронеслась залишаючи за собою потрощені пожитки селян.

- О, боже! – прошепотів Дмитро Олексійович.

Й це вивело мене зі ступору. Я кинулась дзвонити та просити про допомогу.

   Вода дісталась до машини. Про те, що було в селі страшно думати. Звідусіль почулися крики. Дмитро Олексійович кинувся на допомогу. Я потратила ще декілька хвилин на дзвінки. Допомога була вкрай необхідна. А потім теж побігла по бруднющій воді до села. Пересуватися по каламутній воді було важко йти. Довкола плавали уламки. У воді я побачила малесеньке щенятко, яке жалібно скулило й намагалося з усіх сил бовтаючи лапками виплисти. Я дотяглася до нього й витягла на сушу. Дмитро Олексійович допоміг вибратись сім’ї й ми переглянувшись полізли назад у швидку воду туди, де чулись крики. Біля мене пливли дохлі кури та дерев’яні уламки, намагаючись на це не зважати я йшла далі. Вода була по груди я звернула до однієї хати, а Дмитро Олексійович пішов до чоловіка, який в розпачі хапався за голову. Величезний собака бовтався на цепу.

- Тихо, тихо… – приговорювала я.

Собака жалібно скулила. Приговорюючи щось заспокійливе я вловила пса й стягла ошийник та потягнула собаку за собою.

- У мене медаль буде за порятунок собак сьогодні. Де твої господарі? – городила я дурню, перебуваючи ще в якомусь відчутті нереальності.

Але наполегливо йшла дверей хати. Двері були закриті з середини, пішла до вікна. Літня жінка стояла на ліжку. Ліктем я розбила вікно, дістала клямку й відкрила вікно.

- Зараз спробуємо вибратись, – прокричала я.

- Господи! За що ж така кара? – підвивала жінка.

- Нічого… нічого, зараз виберемось, а все інше якось буде. Давайте ми з вами переберемося на сушу.

Я тягла її майже на собі.

- Скільки живу, але  такого лиха не бачила. Ой, господи! Господи! Дід мій тільки до дітей поїхав. Ой, корова. Моя ж корова!!! – забилась вона в паніці.

- Так, давайте я вас спочатку  виведу, а потім вернусь за коровою.

 Ноги весь час заплутувались за каміння, щепи, якесь домашнє приладдя. Кілька разів по ногах щось сильно вдарило. Поки добрели до суші я вибилась з сил.

- Сидіть тут.

- Господи Марічка, за що ж таке?

Й жіночка розплакалась. Й підійшла до такої ж мокрої, брудної жінки з шаленим виразом обличчя й обійняла її. А я знову повернулась в воду.

- Хто ваші сусіди? З яких хат не видно людей? – запитала я.

- Ой, йо-йой! Не знаю… Не можу…. Наді. Наді не видно. Їхня хата та, з червоним дахом, – й вона рукою показала на хату.

- Добре!

І я рушила в сторону хати, повз мене проплив мертвий кролик, та я змусила себе брести по воді далі. Біла хати з води вибирались жінка з чоловіком та дитиною років 14.

- Ви Надя?

- А?! - з диким виразом обличчя вона дивилася на мене. - Я Надя, так.

- Виходьте на сушу. Скоро має бути допомога. Самі справитесь?

- Так! –  розгублено кивнула вона.

   А я повернулась до хати з якої витягла жіночку. Дійшла й заглянула в хлів. Її корова була жива. І я чомусь зраділа цьому. Перелякана тварина стояла в воді з піднятою головою, вона ввірвалася, але з хліва не змогла вийти. Я з трудом відкрила двері, схопила за залишок цепу й спробувала потягти за собою. Але перелякана худобина нікуди не хотіла йти.

- Гей! Ану пішла! – почула я окрик чоловіка.

На корову махнув рукою, приправивши барвистим матюччям, брудний, бородатий чоловік. 

-  Вража дочка пішла.

Й корова таки пішла.

- Треба перевірити кого ще з села немає, – прокричала я йому.

- Дивлюсь.

Гаркнув він й допоміг мені витягти корову до жіночок. Переляканих людей на суші ставало все більше. Вибралась на сушу й стоячи на колінах спробувала віддихатись, слухаючи, як жінка гладить корову приговорюючи:

- Моя голубонька. Жива. А я й не чекала тебе побачити…

Дмитро Олексійович підійшов з чоловіком у якого було розсічене чоло. Я піднялась й поплутала в машину за аптечкою. Дмитро Олексійович, важко ступаючи, пішов за мною.