Глава 14

 Тиждень був шаленим. В понеділок, коли я вийшла на роботу на мене всі косилися, я посміхалась й в нападі добрих почуттів влаштувала тренінг та семінар щодо якості обслуговування в готелі. Й з легкої руки почала вводити стандарти обслуговування. Розмов більше не було, усі були надто зайняті.

- Хочу нагадати, що окрім формалізованих зв’язків, які ґрунтуються на законодавчих актах, існують неформальні відносини між господарськими суб’єктами: такі прості, як довіра. Психологічні передумови підприємства полягають у позитивній суспільній думці. Її відсутність стримуватиме розвиток вашого бізнесу. Усе взаємопов’язано. І над позитивним іміджем потрібно працювати. – втомлено доказувала я.    Ми вже котру годину сперечались з Соломатіним по ряду питань стосовно подальшого розвитку. На це у нас були різні погляди. Я останнім часом тонула в обсягах роботи. Дмитро Олексійович нещадно мене критикував за те, що я  погано делегую повноваження. Я чортихалась, стогнала й поки, що погано розуміла кому і що я зможу ще делегувати. Бо окрім його та мого готелю у мене ще було виробництво. Проте, Соломатін показав, як можна зменшити мій обсяг роботи. Він сидів зі мною й на папері, як малій дитині, все розписував. Я дивилась на нього з відчуттям захвату.

- Мушу дізнатися я вражена.

- Дякую! - розгублено пробурмотів він.

- Так! Завтра спробую працювати по-новому, – стала я збирати речі.

- Завтра суботу. Хотів запитати. Ви не проти ранкової верхової прогулянки?

- А…я…у мене дуже багато роботи залишилось на вихідні, – першим моїм поривом було відмовитись .

- Ну так робота, – байдуже відповів він.

- Хоча з 7 ранку, на декілька годин, час у мене буде. Як вам перспектива прокинутись вранці?

- Гаразд. Буду  чекати, як завжди, - з явним полегшенням видихнув він.

   По дорозі додому я від душі відвішувала собі копняків й розпікала себе на чому світ стоїть за нестримність. Але, зрештою, перемкнулася на нашу розмову про вдосконалення роботи та делегування повноважень. Він підмічав те, що для мене уже стало звичним й буденним. А він на це все дивився свіжим оком й це було корисно для мене. Його пропозиції підкинули мені цілий в’язок думок, проте як, що й де я можу змінити. Й від цього калейдоскопу ідей я покрутилась півночі в ліжку.

    Вранці я підірвалася з ліжка, як на пожежу, ну десь так й було. Я прокинулася чесно й навіть будильник вимкнула, а потім очі ще трішки закрилися. Як результат я проспала. Тому переляканою кішкою ганяла по будинку. За просто супер короткий час я прийняла душ, на волосся, яке стояло дибом  махнула рукою, похапцем натягуючи на себе штани, водночас намагалася знайти сорочку й подумати, а куди я поділа ремінь від штанів. Загалом і в цілому, я запізнилася на зустріч з Соломатіним. Й до того ж ще й виглядала вельми…барвисто. Штани, сорочка й кепка на голові. Просто більше нічого розумнішого я не придумала, як можна з тим безладом, що був на голові справитися. 

  Дмитро Олексійович сидів на лавочці й розглядав небо.

- Доброго ранку! – прокричала я.

Він підвівся й підійшов до мене.

- Доброго. А я вже думав, ви не прийдете, - в усі очі розглядав він мене.

- Я проспала, – покаялась я, з самим винуватим виразом обличчя.

- З вас буде сніданок.

- Згодна. А з вас прощення за моє запізнення.

- Я й не сердився.

Пробурмотів він й ми поїхали.  

   Кожен раз обираючи новий маршрут, я розповідала історію місцевості, населення, притчі, перекази, голі факти.

- Звідки ви все це знаєте?

- Я люблю бути там де я є. А для цього потрібно нічого не пропускати повз себе. Атмосферу, кольори, все, що відбувається довкола. Гори вкриті лісами, полонини, гірські річки й запах буяння природи, коли все тільки оживає й щосили пнеться до сонця, постійний рух всесвіту, ні що, ні на мить не спиняється, довкола нас вирує життя. Тільки ми, наповнені своїми дріб’язковим людськими турботами цього не помічаємо. А ще я любила історію, багато читала й приставала до дорослих з різними запитаннями. Бо завжди хотіла знати чому, як, навіщо, коли. А чим захоплюєтесь ви?

- Трішки граю в сквош, колись захоплювався дайвінгом, подорожі, лижі.

- О, то досить широке коло захоплень.

- Як для людини, що має багато грошей й часу. А тут гарно! – перевів він розмову.

- Це не туристичний маршрут, тут немає ніяких цікавих для туристів місць. Просто ліс, який є вотчиною місцевих жителів, вони сюди ходять по гриби та ягоди. Тут спокійно, але в народі це місце називають гиблим. За переказами тут було місце вовків. Й місцина прославилась тим, що тут зникали люди, – розповідала я ще одну народну історію.

Дмитро Олексійович спішився і йшов поряд з конем.

- То, що там з вовкулаками? - поцікавився він, коли я надовго замовкла розглядаючи ліс.

- Пробачте! То були лише вовки. Правда старожили розповідали, що вони часто заходили під саму хату, а по ночах розносилося їхнє моторошне виття. А самі вовки виносили птицю, худобу й навіть людей, була серед них одна вовчиця, яка лазила по хатах та виносила дітей. Тоді люди влаштували страшну облаву й те, що вони знайшли в лігві було жахливе. Чоловік, що туди заліз першим весь посивів.