Глава 13

  Мені терміново був необхідний перепочинок від самої себе та Соломатіна. Та не всі мрії збуваються. Це начебто ясно. Й так іноді буває. Після повернення зі Львова я стиха пошипівши, але ще тижні два змушена була бути на роботі, лише потім зірочка засяяла й для мене. Й з посиланням на особисті справи, я взяла чотири дні вихідних.   

   Півдня свого такого бажаного вихідного я провела в стилі ла-ла-ла, тобто прибраЛа, попраЛа й на разі я готуваЛа. Сьогодні в мене була форель. Обмежилась банальним посолити, кинути приправу й  в духовку. Запах  риби, що смажиться повільно виповзав з кухні  й тягнувся вже по всьому домові.     

   Дзвінок у двері відірвав мене від салату, над яким я саме чаклувала.

- А казала, що буде пізно, – перекривила я Ярославу й широко відкрила двері.

 На порозі стояв Дмитро Олексійович з паперами в руках. Його погляд опустився на фартух.

- Ви вмієте готувати? – це було перше, що він сказав.

- Досконалості немає меж, – знизала я плечима. - Загалом, якщо життя змусить, то я й літак зуміла б водити.

Ще трохи я перебувала в ступорі від його присутності в моєму домі.

- Привіт! Я хотів би дещо переглянути. Це важливо! – зауважив він.

Я посторонилась запрошуючи його зайти. Він з цікавістю розглядав мій дім.

- Ніяк не можу зрозуміти стиль.

- Стиль називається мені так зручно й комфортно, - буркнула я.

Чомусь відчуваючи незручність від його присутності в моїх свята святих.

- Своєрідно, але цікаво, – завзято розглядав він усе довкола.

Я зняла фартух.

- Чай будете? - запропонувала я.

- Краще те, що так смачно пахне, - ошелешив він мене. - Ви чекаєте гостей? - його верхня губа потягнулася вгору і його обличчя набуло якогось хижого виразу.

- Так.

- Чоловіка?

- Подругу, – зітхнула я на його допитливість.

Й зайнялася сервірування столу.

- А вина у вас часом немає? – сама невинність в його очах.

Дістала келихи й вино.

- Ганна Василівна, а ви смачно готуєте, - прожувавши, похвалив він моє куховарство.

- Дякую!

Я все ще перебувала в якомусь відчуття паралельної реальності й той факт, що він сидить у мене на кухні й спокійно наминає вечерю дещо бентежив. Але вина я йому налила. Він з задоволенням випив пів келиха одним ковтком, а я в ньому запідозрила прихованого алкоголіка. Дмитро Олексійович я явною насолодою уплітав рибу, навіть присунув до себе салат з хлібом. Ще встиг похвалити хліб, гарнір й салат. Напевне, я зараз своєю розгубленістю нагадувала сову, яку в полудень нахабно витягли з її дупла й тепер вона крутить головою та лупає очима.

- Де ви навчилися так смачно готувати? - досить комфортно розвалившись на стільці запитав Соломатін.

- Плуталась під ногами у шеф-кухаря. Моя подружка полюбляє смачні страви, але готувати їй ніколи. Й готує вона так собі… Я ж її люблю, тож доводиться радувати людину. Ще до мене полюбляє, досить часто, приїздити моя сім’я і їх теж доводиться годувати.

- А у вас велика сім’я? - проявив він просто неабиякий інтерес до мене й моєї сім’ї.

- Двоє братів, мама, тато, дідусь, бабуся, тітонька й двоюрідні брати. А у вас?

- А я був один у батьків й дуже заздрив тим у кого буди брати та сестри.

- А батьки?

- Мої батьки померли, –  плоско й безвиразно сказав він.

- О! Пробачте.

- Мені було 15 років, спочатку померла мама, а через три роки батько.

- А з ким ви жили?

- Сам.

- А інші родичі?

- Мій батько був з дитячого будинку, а мама одна в сім’ї.

- Я навіть не уявляю, як вам. Довкола мене завжди багато рідні.

- І це чудово, – погодився він.

- Чай? Є смачні булочки. – запропонувала я.

Він дивно глянув й кивнув.

- Я вас пригощу трав’яним. Баба Явдоха запевняє, що від нього стає легко жити.

- Я хотів поговорити, – тяжко зітхнув Дмитро Олексійович, коли я біля нього поставила чай з запашною випічкою.

- Так, я пам’ятаю, переглянути документи.

- Ні! Не тільки, – він глибоко вдихнув, як перед стрибком з висоти. – Я хочу знати, що відбувається? Я вас чимось образив? - витріщився на мене.

А я, як у пекло ступила. Буде гірше, але інше.

- Ні! – похитала я головою.

- Зі Львова ви уникаєте мене. Ще трохи й розпочнете шарахатись й хреститись, як та ваша Баба Явдоха, – він скривився. – То що?

- Я попросила у вас чотири дні вихідних…

- Ви хочете покинути мене? Я хочу знати? Я маю право знати на що мені розраховувати? Чому ви ігноруєте мене, а потім з якоїсь міфічної причини заявляєте, що вам потрібні вихідні? Що відбувається? – його погляд ні на мить не відпускав мене й в ньому був цілий букет емоцій.