Глава 12

Зранку ми виїхали до Львова. За кермом сиділа я. Дмитро Олексійович зранку був пом’ятий, сонний  і, як я вже зрозуміла, він  по-справжньому починав прокидатись десь в обід, а шалено активним ставав на вечір, коли мені вже в більшості випадків хотілось спати.

- Про що ви думаєте? – раптом запитав він мене.

Я покосилась на нього очі закриті, голова зручно притулена на спинку сидіння.

- Так все-таки, у вас дуже зосереджений вигляд?

- Про зустріч. Подумки репетирую свою промову. Намагаюсь підібрати найбільш переконливі аргументи, щоб зацікавити й переконати прийняти нашу пропозицію, - відповіла я.

- Я теж так роблю, – зізнався він.

- Так? Іноді ви нагадуєте дуже милу людину, – посміхнулася я.

Й побачила, що після моїх слів у нього на лобі з’явилась морщинка й очі злегка зіщулились.

- Я такий як є.

- Вибачте! Я нічого погано не мала на увазі.

- Я чудово бачив, як та бабка хрестилась мені в слід. І прекрасно чув те ваше : «Бабо Явдохо», -  й він поганенько спародіював мою інтонацію.

Його зауваження розсмішило мене до неможливості.

- Дмитро Олексійович, тільки зважаючи на вашу тонку душевну організацію, деякі злегка забобонні бабусі хрестяться вам в слід. Всі інші уже майже прийняли вас за свого. Пробачте ще раз, – я злегка підняла праву руку.

- Чому ви смієтесь?

- Недоладність життя. От, дивіться в Києві ви цілком спокійно жили, ходили на тусовки, зустрічались з багатими й знаменитими, користувались популярністю. А опинились в богом забутому місці й вам потрібно знову завойовувати авторитет у людей, які не ставлять на першому місці багатство й всі попередні заслуги.

- Це дуже смішно, – припечатав він мене.

- Та, таки трішки смішно. Погодьтесь?

- Слідкуйте краще за дорогою.

- Я чудовий водій. І очей з неї не спускаю, – весело огризнулась я.

Й таки справді, як і радив Соломатін зосередилась на дорозі й на своїх думках.

  Чим мені подобаються довгі поїздки автомобілем, так це можливістю подумати. Думки, які зазвичай жили по принципу «ти мені важлива, іди сюди», «ти не дуже - на поличку в архів», раділи свободі й намагались заявити своє право на життя. Коли в тебе в голові живе інформація про те, яким чином та дезінфектантом прибрати запах сірководню, про Sambucus nigra - тобто чорну бузину, з переліком лікувальних властивостей й ще щось про кредити МВФ, то хаос в голові розростається до небачених глибин. Якщо додати ще поточну діяльність, то просто можна сказитися від щастя. Зараз мене мучило питання, як зробити так, щоб і традицій не порушувати й в меню додати легкі дієтичні страви. Уся українська кухня обумовлена способом життя народу, а це переважно важка хліборобська праця на яку людям була потрібна ситна й калорійна їжа. Проте, примхи національного характеру вимагали також, щоб їжа була смачною…Й наша кухня чудово смакує. Ще потрібно подумати, як можна довершити мистецтво подачі блюд. Адже культура приготування та споживання їжі одна з найстаровинніших…Й тут теж є над чим подумати.

- Заїдьте на заправку. Кави поп’ємо і я пересяду за кермо, – занудьгував видно Соломатін.

- Як скажете.

Й побачивши першу ліпшу заправку я на неї  завернула. Вийшла з машини й кинула ключі Соломатіну. Той навіть хвацько їх упіймав. Нічого не радує більше на заправці, як смачна кава й наявність досягнення цивілізації у вигляді туалету. Адже так мало потрібно для щастя. До кави я ще нагребла усіляких смаколиків й подальша дорога мене радувала й тішила.

  Соломатін прекрасно вжився в роль водія й навіть не лаявся на місцями відверто погану дорогу. Тож в славне місто Лева, ми прибули без пригод. Готель, дякую навігатору, ми легко знайшли й за лічені хвилини нас поселили. Домовилися розбігтися по номерах, щоб привести себе до ладу після дорогу й зустрітися через пів години.

 Точно в час Дмитро Олексійович вбраний у костюм, зайшов до мене в номер. Дідько! Костюм на чудово на ньому сидів, підкреслюючи широкі плечі, а його сірий колір гарно відтіняв його очі.  Він виглядав…привабливо. І я розглядала його не в змозі відвести очей. Він же під моїм поглядом обсмикнув піджак, пригладив волосся нервовим рухом, а потім перевів невпевнений погляд на мене.

- Я нормально виглядаю?

- Ви виглядаєте, як імпозантний та привабливий чоловік, - вдалося мені справитися зі ступором.

Він скривився й здається не повірив мені. Я видала нервову посмішку. Подумки додавши, що вирядився він так явно для зустрічі з Яніною.

- Ну, що готові до зустрічі? –  продовжила я молоти язиком, ще не до кінця відійшовши від оберемка моїх почуттів.

Він кивнув. Я закрила двері й ми пішли в конференц-зал. В залі нас уже чекала Яніна. Хитромудра зачіска, стильна сукня, що підкреслювала всі принади досконалої форми жіночого тіла, туфлі на величезних підборах, що робили ноги ще довшими  й посмішка в якій так і пробігала обіцянка всіх благ світу. Дмитро Олексійович галантно розкланявся, виражаючи кожною своєю клітинкою радість від такої зустрічі. А те, що почувалася я, було ні що інше, як заздрість такій красі й легкості до якої, так і тягнуться люди й несподіване почуття ревнощів, яке затопило з головою всі інші відчуття, бо вона гарна, молода й він так на неї дивиться, немов би мене тут й ніколи не було. Я розгубилась від сили тих почуттів, тому якийсь час просто спостерігала за ними двома, потім закрила очі, намагаючись хоч трішки припинити  цю внутрішню вакханалію почуттів. Коли до мене звернулись, то й не відразу змогла відповісти про готель.