Глава 10

  Весняний фестиваль вдався. Навіть погода нам виділила декілька теплих днів. Повітря було сповнене ароматом землі й пахощами першоцвітів.  Цьогоріч приїхало на диво багато гостей. Основна програма уже закінчилася. Й зараз у самому розпалі були усілякі розваги та пригощання з яток різноманітними стравами та напоями.

   А я стояла в самому центрі юрби. Й з відчуттям втоми та задоволення від добре виконаної справи оглядалася. Майже ідилія. Довкола лунав сміх, пісні, музика, запах їжі й щасливий вереск дітей. Соломатіна я скоріше відчула, ніж побачила. Він йшов цілеспрямовано, впевнено й натовп розступався. Скуйовджене волосся, помітна щетина, кола під очима, джинси, футболка та погляд, який пробирав до самого серця. У жінки, що йшла поряд нього розірвався пакет й він зупинився допомогти її.

- Щаслива ти дитинко, любиш його.

- Що?

Поглянула я на бабу Параску. Й зустрілася з її таким спокійним та розсудливим поглядом.

- Я кажу, що всі бачать, як ти дбаєш про нього. Йому поталанило, що його любить така жінка, як ти. – якось по-хитрому підморгнула вона мені й відійшла.

- Привіт! – пролунав над головою знайомий голос.

І я перевела погляд на Соломатіна, розсіяно моргаючи.

- Привіт. Я вас не чекала так рано.

- Вийшло швидше закінчити справи.

- Але я рада вас бачити. Як вам наше свято?

- Мило.

- Ми три тижні готувались. Невже тільки мило? – додала я вголос суворих ноток, аби приховати власне сум’яття та відчуття, що земля розверзається під ногами.

- Тоді ще людно й голосно.

- З вами все зрозуміло!

Я підійшла до ятки з кавою та замовила дві чашки. Одну з яких простягнула Дмитрові Олексійовичу. В іншій ятці взяла два тістечка.

- Це смачно! Не дивіться  на нього так, наче воно вам борг винне, –  пробурмотіла я дивлячись, як він з сумнівом розглядає те бідолашне тістечко.

 Поки розсіяно їла тістечко, то все спостерігала за Соломатіним. Слова баби Параски ніяк не йшли з голови.

- Все гаразд? - занервував він. - Ви якась не така… - дивлячись в область мого плеча, пробурмотів він.

- Так! Все нормально! - видавила я заспокійливу посмішку. - Просто я згадала, що дещо ще забула взяти, мені потрібно на декілька хвилин відійти.

І я швиденько прошмигнула повз нього й гурт людей, аж поки не відійшла до своєї машини. Сіла. Потерла обличчя.

- Що означає, я його люблю? Я не можу його любити. Роби що хочеш тільки не панікуй. Так, давай ще раз, не можна ж любити людину й нічого про це не підозрювати. Так. От  і добре. А те, що дбаю про нього, то це ще не любов. Так? Так. Тоді все, подумаю про це іншим разом. А зараз свято…Час на нього повертатись. Все йду.

    Дмитро Олексійович, як зазвичай стояв сам й розглядав клоуна на ходилицях. Як клоун ходив було й для мене загадкою, а він ще й вправно жонглював м’ячиками. Місцеві косились на Дмитра Олексійовича й теж старанно удавали, що його тут немає. Соломатін не сильно їм подобався, проте цим людям будь-який чужинець не сподобається. А тут мало того, що Соломатін виглядав зовсім не благоліпно, бо шрами його не прикрашали, то він ще й поводив себе, як вовк-самітник з цим його прискіпливим поглядом й вічно похмурим виглядом.

- Чому ви мене так розглядаєте? - наїжачився він.

- Думаю, а чи вмієте ви посміхатись? – бовкнула я й подумки дала собі ляща

 Він перевів погляд на клоуна, я вже думала, що він не відповість, та він запитав.

- А чому ви весь час посміхаєтесь? - пробуботів він.

- А я життя люблю. Й свято. Й переконана, що краще жити весело, – розтягла я губи в щасливій посмішці, ну може трішки істеричній.

Він хотів ще щось додати, але передумав.

- Ви домовились про зустріч з турагентством? - легко перейшов він на зрозумілу для нього тему.

- Так, на післязавтра у Львові.

- Чому у Львові?

- Бо там знаходиться їхнє представництво.

- Коли виїжджаємо?

- Зустріч на 15.00 годину. Тож виїдемо післязавтра зранку.

- Добре. Я повернуся в готель… – чи то сказав, чи спитав він.

- Я трішки пізніше також під’їду, - кивнула я йому у відповідь.

  От тільки зберусь до купки, так відразу й приїду, додала я подумки. Покосився на мене, зробив крок вперед, розвернувся хотів щось сказати, знову розвернувся й просто пішов. Провела його поглядом. Закрила очі руками, отак майже, як в дитинстві, коли здавалося, що заліз під ковдру й тобі ніякі монстри вже не страшні. Видихнула.

  Так, ще потрібно повернутися у готель й побути донором для вампіра керівника, тобто  прозвітувати, що тут робилося за час відсутності Дмитра Олексійовича. Ще раз видихнула, від каламбуру в голові було вже млосно.

  Помаленьку просунулася до своєї машини. Сіла. Трохи посиділа. Потім ще трішки, аж доки не відчула в собі сили кермувати авто й потихенько виїхала в сторону готелю. Їхала й перебирала різні думки. Я…і скажений Соломтін…Та, ну на….таке щастя! Я ж нічого такого не відчуваю. Ні тобі метеликів в животі, ні романтичної маячні…ні жадань, страждань…Хоча останні, то якраз й були. Але, то точно не від «О, Боже він на мене сьогодні не подивився», « Він не написав смс» «Я не можу спати, поки не почую від нього «На добраніч»». Страждання скоріше мали зміст «Та, щоб цей Соломатін зі своєю компанією провалився».