Глава 9

  На наступні тижні мене тільки й вистачало на те, щоб дістатись додому, прийняти душ і поспати. Дмитро Олексійович нищівно ганяв усіх. І його працездатність вражала. Уявлення не мала, де він брав енергію, але той запас не закінчувався.

  Найважче це розпочати. Це як потяг, якого спочатку неможливо здвинути, а потім, коли він набирає швидкості, то його неможливо спинити. От ми й намагались здвинути потяг. Коли моя компанія зробила різкий ріст і я вже не справлялась одна, зі мною поділилися  мудрою порадою, про п’ять адекватних, розумних людей, котрі мають бути поряд, щоб можна було делегувати повноваження й мати час на життя. Порадою я вразилась, до пошуку потрібних людей підійшла відповідально й поступово сонце вияснилось. Сподіваюсь, Дмитро Олексійович теж якось зможе організувати своє подальше життя в балансі з роботою. Бо наразі був явний дисбаланс.

  Час відкриття наближався, а я все більше скидалася на панночку з Гоголівського «Вія». Була там сумна історія з якої Гоголь черпнув натхнення. Й розпочиналася вона, що померла молода дівчина. Батьки за день від горя почорніли, але з долею змирилися, вбрали покійницю багато, як наречену. А молодому бурсаку випало читати молитви над покійницею у церкві, куди на ніч поставили труну. Далі версії розходяться, одні кажуть, що то так панянка хлопцеві до душі припала, що він її поцілував, від чого дівчина прокинулася. Інші кажуть, що поліз хлопчина перстень знімати. Хай там що, але на ранок знайшли мертве тіло бурсака та нажахану, нещасну дівчину, що втратила розум. Версія така, що був летаргічний сон й дівчину дивом не поховали живою. В летаргічний сон я вже теж була готова впасти, бо спати вдавалося уривками. Від нервового напруження, яке так щедро всім влаштовував Дмитро Олексійович, я спати геть не могла. Й сон, якщо приходив, то десь ближче до світанку, а за декілька ночей до відкриття й того не стало.  І я чекала вихідних, як чекають молебень відлюдники в монастирях. Робота з Соломатіним швидко мене навчила любити п’ятницю й ненавидіти понеділок.

  Час який в мене залишався від того, що не з’їв Соломатін, я присвячувала своїй компанії. Й відірвати від когорти справ, мене могла тільки Ярослава.  Й з їжею, яку вона нагребла в ресторані вона прийшла за мною.

-Так! Закінчуй на сьогодні з роботою. Щось мені твоя мармиза вже зовсім не подобається.  Лице втомлене й бліде, під очима круги вже зажили своїм життям, - поцокала вона язиком розглядаючи мене, поки я завершувала роботу з договорами. -  Й щось так… ти мені когось нагадуєш…- задумалася вона. - О, босорканю нагадуєш, або мавку, - радісно вона підняла вона пальця.

- Якщо мавку, я по Лесі Українці, пригадати можу…- тепер уже задумалася я. - То босорканя мені нічого не каже.

- Ай! Та писала матеріал на тему міфічні істоти України,  - відмахнулася вона. - То уява у народу була не сплигована. От, чорта, наприклад, називали й щезби й скаменюшник. Й, до речі, всі ці слова вигадувалися, аби уникнути слова чорт й через страх накликати на себе біду. А зараз молодь лається так, що таке враження, немов лайка у них замість слів.

- А босорканя то що? - запитала я, коли ми вийшли з кабінету й пішли до мене додому.

- Відьма то. Мене ще Мара вразила. Це міфічна богиня зла, хвороб й смерті. Пізніше уособлювала неспокійний сон. Сприймалася людиноподібною істотою, що насідала на сонну людину, а як тільки людина прокидалася, то відразу зникала.

- Й це ти так завуальовано сказала мені, що я маю страшний вигляд? - зітхнула я.

- Хтось же має тобі це сказати.

- Дякую, що не щадиш мене, - буркнула я, коли дійшли додому і я відкрила двері. - А що в тебе?

- Робила матеріал на тему простоти взаємодії державних органів й народу.

- І що?

- Та, коли не коваль, то й кліщів не погань, - похмуро похитала вона головою. - Як  казав мій покійний дід, що не поговоривши з головою не бери руками. А тут ще і явно з головою не дружать. Але ми не будемо про це говорити. Мене тільки голомшити перестало. Так, що сьогодні стрес будемо знімати у мене. Й в мене є чим!!!

 Яруся радісно залізла у свою сумочку й дістала пляшку. З чимось, що мало жовтуватий колір.

- Це що? - з сумнівом покосилася я на пляшку.

- Ех ти, темнота. Це, серденя моя, Старка.

- Горілка чи що? - видала моя пам'ять.

- Це міцний, алкогольний напій з містом спирту 40%, одержаний шляхом старіння міцної житньої горілки у дубових бочках з-під вина, з додаванням яблуневого й грушевого листя, квітів липи. Тому у нас сьогодні буде засмажений гусак, пляшечка Старки й хороше товариство. Будемо дегустувати по суті українське віскі відоме з 15 століття.

- Й де ти це взяла?

З інтересом оглянула я, ну дуже авторську пляшку, іншими словами від раніше використаного спиртного з обдертою наліпкою.

- Знайшла одне чудове місце.

- Я хоч виживу?

- Ти й так активну нечисть нагадуєш, то можеш не хвилюватися, різниці ніхто не помітить, - пробурмотіла Ярослава й розлила Старку по чарках.

Мовчки випили. Смак міцного алкоголю був гіркий, аж обпалював, але не горілчаний, запах коньячний з нотками листя яблуні. На диво легко пішло, хоча я й здригнулася. Мені в руку вмить була вручена ніжка гусака. Чогось хотілося розсміятися. Ай! Настрій відразу став легкий.