Глава 6

 Все ж, порадою Ярусі я скористалася. Тиждень у нас був якийсь вкрай насичений. Заморений більше, ніж звичайно Соломатін бездумно втикав у вікно. Й здавався таким зворушливо самотнім, що на моїй душі зашкрябало співпереживання.

- Дмитро Олексійович, а ви їздите верхи?

- Колись їздив. А чому ви запитуєте? -  покосився він на мене.

- Хочу познайомити вас з ще однією стороною готельного  бізнесу. Тож потрібно, щоб ви одягнулись в щось тепле та зручне й завтра поїдемо в кінну прогулянку десь о 8 ранку.

Він розгублено глянув на мене, немовби оцінюючи, а чи не причулося йому що.

- Гаразд! Я буду готовий, - стиха пробурмотів він.

- Чудово! – з полегшенням видихнула я.

    Додому я  доїхала з якимось тривожним відчуттям. От, наче коли щось зробив, але невпевнений, що вчинок був правильний. Й на цьому цікавому відчутті я цілий вечір, як мавпочка на ліані розгойдувалася. В результаті, виспатися у мене нормально не вийшло й прокинулася я з відчуттями, які були далекі від щастя.

    Ранок зустрів похмурими стальними хмарами, похолоданням й запахом озону. Погоду була прямо під мій настрій. Але про прогулянку я вже домовилася. Тож, швиденько одягла джинси, улюблений светр, довгий теплий плащ й мою неймовірно гарну шапочку. Глянула на себе в дзеркалі й зробила висновок, що головне тепло. Ммм, краса - страшна сила.

    У дворі мене вже чекав Іван з двома кіньми. Вороним Красунчиком й норовливою Мишкою. Й  вони зустріли мене тихим іржанням. Знають, що я їм смаколики прихопила. Й на душі відразу стало легко. З кіньми я привіталася, пригостила їх ласощами та погладила по міцних шиях.

- Балуєте ви їх, - буркнув Іван.

- Коні - одні з красивіших й граційних істот світу. Правда ж, мої хороші!

- Погода сьогодні не дуже для прогулянок. Довго не швендяйте.

- Слухаюсь й підкоряюсь, - посміхаюся на бурмотіння Івана.

 Влітаю в сідло й з відчуттям задоволення рушаю до готелю.

   Дмитро Олексійович в джинсах й куртці чекав мене на вулиці.

- Доброго ранку Дмитро Олексійович!

- Доброго ранку! – трохи хриплим голосом відповів він, в усі очі розглядаючи мене.

- Це Красунчик, – представила я йому вороного. 

Він підійшов до коня погладив його й обережно сів в сідло.

- Куди поїдемо? - запитав мене й навіть в очі заглянув.

- В гори. Покажу туристичні принади та недоліки. Карпати є унікальною, природною  перлиною для України. А от наше, не завжди продумане, господарювання призводить до порушення цієї екологічної рівноваги. Буду вас знайомити з тим, що є, – відповіла я, нещадно відволікаючись на самого Соломатіна.

 Дмитро Олексійович в сідлі, джинсах та куртці виглядав якось по-іншому й погляд мимо волі притягувався до нього. Як тільки це усвідомила, то квапливо перевела погляд на дорогу.

- Ви щось бачите в цьому тумані? - поцікавився він.

- Це ще не туман. Іноді туман буває таким, що нічого не видно на відстані витягнутої руки. Й погода скоро зміниться, має вияснитись.

- Чому їдемо верхи, а не на машині? - уточнив він.

- Я хочу, щоб ви бачили те, що нас оточує. Карпати - досить заманливе місце. А коли приправити все історією, притрусити самобутності, додати капельку любові, то мікс стає таким, що важко не спокуситись. Але те все не буде мати ніякого значення, поки не буде нормальної розвиненої інфраструктури. Погляньте на дорогу. Й ця ямкувата дорога - одне з важливих сполучень, яким до нас приїздять туристи. Роками ми боремося за дорогу. Все про що нам вдалося домовитись з місцевою владою, щоб нам дали вторинну сировину. Люди скинулись по 2000 гривень з двору, щоб мати змогу хоч підлатати дорогу. Якщо ви звертали увагу, під’їзди до мого готелю відремонтовані. Не можна мати дорогий готель до якого немає дороги. Й ми домовлялися з владою, з людьми й шукали спонсорів, створювали кластери для того, щоб зробити цю дорогу. Дорога є однією з наших проблем. Хороша транспортна розв’язка дозволить збільшити кількість відпочивальників.

Поки розповідала наші біди, то час від часу поглядала на Дмитра Олексійовича, який здається не дуже впевнено почував себе в сідлі.

- Дмитро Олексійович все гаразд?

- Так. Просто я… Я просто в дитинстві останній раз їздив верхи. Й ще колись в Єгипті на верблюді катався.

- Ми можемо повернутися й пересісти в більш зручний для вас транспорт, – як не хотіла, та все ж запропонувала я.

- Ні! Все нормально. Нікуди не потрібно повертатись, – сердито відповів він.

- Гаразд! Тоді ми піднімемось в гори і я покажу вам одне місце. Поїздка буде не дуже довга. Ви знаєте, що Карпати відносно молоді гори? Їм всього лише якихось 25 мільйонів років. Й коли люди їдуть в Карпати, то вони хочуть побачити гори. Тож, ми продумуємо нові маршрути, відкриваємо історію, додаємо етносу й створюємо нові туристичні меки, а буває, що навіть знаходимо давно забуті старі.

- Не розумію? Тобто ви все вигадуєте? - перепитав він.

- Ні! - розсміялася я. - За 25 мільйонів років знаєте скільки історій можна мати? Ми просто намагаємось дати те, що люди хочуть отримати. Це, як з малими дітьми, ви даєте їм іграшку, яка їх зацікавила й отримуєте захоплену цікавою річчю дитину.