Глава 3

 Величезна будівля здалеку нагадувала, чи то корабель, чи палац в дивному ліловому кольорі. Під’їхавши ближче я несподівано зрозуміла, що недолуга будівля зникла й перед моїми очима виявилась просто фантастична споруда, що причаїлась біля скелі. Я декілька разів поморгала. Блакитне небо, покритий лісом схил гори й осяяним сонцем готель з неймовірним ландшафтним дизайном.

   За вказівкою охоронця, залишила машину на стоянці. Ще декілька хвилин мені знадобилось, щоб опанувати себе перш ніж опинитися під допитливим поглядом охоронця.

- У мене зустріч з  Соломатіним Дмитром Олексійовичем.

- Проходьте, – буркнув охоронець, показуючи в напрямку будівлі.

І я пішла в готель. З правого боку, відгороджений скляною перегородкою, був зал ресторану, що було ліворуч я так й не здогадалась. Зате відразу відмітила три камери спостереження й ніякої гостинної зустрічі. Наступні розсувні тоновані двері відкрились і я опинилась в залі.

- Все одно, що втрапила в казку про кота в чоботях: «Все в тому замку було велике й величаве»… - пробурмотіла я до себе, намагаючись опанувати збентеження, яке так й рвалося на зовні.

- Ганно Василівно! - окликнув мене Соломатін. - Доброго дня! - привітався він. 

Чорт! Та що з ним не так? Весь стильний та діловий. В темно синьому костюмі з білою сорочкою й навіть годинником на руках. А в мене жили тремтять від нього? Та, що за на? Хоч би не померти від такого щастя.

 Перевела погляд на його обличчя. Триденна щетина та шрами на правій щоці, не додають йому спокуси, але й на головного хлопця мафії його не перетворюють. То, так відразу й не збагнеш, чи то моя уява його у темника перетворює, чи то інстинкти на щось натякають.  Але з оцим його прискіпливим поглядом йому б попрацювати якось треба було б. Бо психіку, непідготовлених людей, він таки дряпає.

- Добро дня Дмитро Олексійович! – згадала я гарні манери й видала свою найкращу посмішку, сподіваюсь, то була саме вона, а не вираз просто перекошеної морди.

- Я покажу вам готель, – сухо кивнув він мені.

І я пішла слідом за ним, все ще перебуваючи під враженням від нашої зустрічі й моєї неадекватної реакції на нього.

- Ось наш ресторан, – зайшов він у перший зал. 

 Найперше, що впадало в очі, це панорамні вікна, за якими були гори. І я скажу, що видовище було просто заворожливе. Й кілька хвилин я просто розглядаю краєвид, що відкривається перед очима. Лише потім переводжу погляд на інтер’єр залу. Білі скатертини, столики, стільці з високими спинками. Якщо коротко, то схарактеризувати можна, як лаконічність, зрозумілість, функціональність. Й мені несподівано сподобалося. Цей готель просто сповнений сюрпризів. Я його майже ненавиділа, коли сюди їхала, а він мене зумів приємно здивувати.

– На першому поверсі у нас буде спортзал з басейном, а також зали для краси та здоров’я.

Поки я зависаю зі своїми думками, Дмитро Олексійович впевнено проводить мене по готелі. Скупо, з вбивче серйозним виразом обличчя, озвучує, що я бачу. 

  Поплентаюсь слідом за ним. Екскурс по готелі, у виконанні Дмитра Олексійовича, відбувався в якомусь прискореному вигляді. Він усе коротко показував й ми бігли далі. Ну! Я бігла. Бо йшов він досить розмашистим кроком.

  Стандартний одномісний номер. Ліворуч ванна кімната з чорною плиткою та грамотно влаштованим освітленням, великою ванною, велетенським дзеркалом, добротною сантехнікою. Коридор. Й сама кімната. Простора з міцним ліжком, плазмовим телевізором та виходом на балкон.

- Я  покажу двомісні, -  не дивлячись на мене, повернувся він й вийшов.

Й ми переходимо в інше крило. Номера порадували тямущим плануванням. В кімнатах було все,  що необхідно для життя й нічого зайвого. Я стояла й розглядала їх. Дідько! А мені подобалась архітектура й дизайн.

- Пройдімо в кабінет, - пропонує він.

До кабінету доходимо мовчки. Я все ще під враженням від побаченого, а Дмитро Олексійович у полоні якихось своїх дум. Інтер’єр кабінету теж оформлено у сучасному стилі. Ніяких тобі важких й громіздких меблів. Все легко й світло. На столі стояли чашки й кавовий чайник з цукорницею та молоком.

- Пригощайтесь…будь ласка…  –  кивнув він на чашки.

Пригостилася я легко. Й собі і йому каву зробила.

- Що скажете? - запитав він.

Я витримала паузу збираючись з думками.

- Скажу, що архітектор ненормальний. Нормальні люди таких проєктів не роблять, – я, звичайно, помітила, як витягнулось обличчя в Дмитра Олексійовича й швиденько додала. – Він просто геніальний.

- І? - з якимось занепокоєнням подивився він на мене.

- І я усі ці дні шукала варіанти, як мені вас позбутися. У вашого щойно збудованого готелю не дуже добра репутація. Ваші люди перекрили джерело з якого місцеві все життя брали воду. Ви ще сюди навіть зайти не встигли, а вас уже ненавидять. Вхід був настільки невдалим, що й готельєри налаштовані проти вас,  –  почала я говорити.

Й поки я говорила, він сидів міцно стискаючи зуби та кулаки.

- Готель просто чудовий, місце його розташування фантастичне. Зважаючи на вашу пропозицію, від якої мені вкрай важко відмовитись, я хочу укласти з вами договір. Я займусь розвитком готелю й на посаді керманича я пробуду до тих пір, поки готель не розпочне приносити доходу, звісно, якщо ви за власним бажанням не захочете попрощатись раніше. Обговоримо умови на яких я буду працювати, пропишемо права, обов’язки та термін протягом якого я буду працювати. По закінченні цієї угоди, я хочу, щоб ви мені продали назад частку моєї компанії.