10

Після Нового року, у січні, він повінчався, зіграв весілля, і після цього життя, здавалося, стало ще кращим. Але в лютому почалося щось дивне. 
Ранок. Степан на роботі. Музей взимку відвідували рідше — переважно школярі на екскурсіях та поодинокі туристи. Він, як завжди, проводив увесь день у своєму кабінеті, займаючись документацією. Одного вечора, зачиняючи залу з каменями, він помітив дивне світіння — ледь помітне мерехтіння, що йшло від вітрини. Степан завмер і придивився ближче. 
— Це що…? — пробурмотів він, наближаючись до скла. 
Кристали ніби пульсували, тьмяно спалахуючи. Степан протер очі, вимкнув світло і пішов додому. Тієї ночі йому вперше наснилися камені. 
Уві сні він стояв посеред тієї ж зали, тільки навколо було темно, а кристали світилися яскраво, немов зорі. Раптом він почув голос: 
— Степане… тобі загрожує небезпека… 
— Хто це? — запитав він у темряву. 
— Ми не можемо тебе захистити… бережись… 
Він раптово прокинувся, серце шалено калатало. Розетта поруч спала спокійно. Поверхович ще довго лежав, дивлячись у стелю й переконуючи себе, що це просто дивний сон і наслідок перевтоми. 
Але сон повторився наступної ночі. І ще раз. І ще. 
До кінця лютого він майже не спав нормально: щоночі ті самі голоси, ті самі попередження, і жодного разу вони не сказали, від чого саме йому загрожує небезпека. Під очима з'явилися темні кола. 
— Степане, з тобою все гаразд? — питала Розетта за сніданком, стривожено дивлячись на нього. — Ти наче не спав узагалі. 
— Все нормально, — відмахувався він. — Просто… робота. 
Він не наважувався розповісти їй правду. Що б він сказав? Що йому сняться камені, які розмовляють? Вона б подумала, що він з'їхав з глузду. А він і справді, здавалося, божеволів. Натомість Степан почав частіше затримуватися в залі вечорами, іноді навіть сидів там до самого ранку, дивлячись на них і сподіваючись, що вони скажуть щось конкретніше наяву. Але кристали мовчали — лише так само таємниче світилися. 
16.02.1995 
Сергій стояв, крутячи в руках запальничку, а навпроти нього знаходився Євген — блідий, із сумкою біля ніг. 
— Босе, я йду, — сказав Євген твердо, хоч його голос трохи тремтів. 
— Йдеш? І куди це? 
— Просто йду. Ця… ця робота не для мене. Я не хочу більше брати в цьому участь. 
У кімнаті стало тихо. Ярослав, Микола, Василь та Олександр, які сиділи за столом, напружено дивилися то на Сергія, то на Євгена. 
— Ти багато чого знаєш, — протягнув Сергій. — Ти був з нами достатньо довго, щоб дізнатися зайве. 
— Я нікому нічого не скажу, — швидко відповів Євген. — Присягаюся. Ви ж мене знаєте, я не… 
— Присягаєшся? — Сергій підійшов ближче й зупинився за крок від нього. Його погляд був спокійний, майже байдужий, і саме це лякало більше за будь-яку погрозу. — Добре. Я тобі вірю. Один раз. 
Він нахилився трохи ближче: 
— Але якщо хоч слово вилетить з твого рота не туди, куди треба, — тебе більше не буде. Зрозуміло? 
Євген кивнув, не в змозі вимовити ні слова. 
— Зрозуміло? — повторив за нього Сергій. — Добре. 
Він відступив, дозволяючи Євгену пройти до дверей. Той підхопив сумку й вийшов, майже не дихаючи, поки не опинився на сходах, подалі від тієї квартири. Сергій дивився йому вслід крізь відчинені двері, а потім тихо зачинив їх. 
— Що, хтось хоче ще піти? 
Усі мовчки похитали головами. 
Березень минув так само тривожно. Сни про камені не припинялися, хоч Степан уже почав звикати до їхньої появи щоночі. Тепер вони лякали його менше, ніж на початку. Він продовжував мовчати про це, хоча Розетта все частіше кидала на нього стурбовані погляди. У квітні він готував музей до весняної виставки, і робота хоч трохи відволікала Поверховича від нічних тривог. Життя навколо, здавалося, йшло своїм звичним ритмом — відвідувачі, документація. Ніхто, крім нього самого, не здогадувався, що щось насправді негаразд. 
Так минуло два місяці — до травня, коли в команді Сергія сталося те, чого ніхто не міг передбачити. 
Іспит, до якого Василь готувався останні кілька місяців, мав стати переломним — без нього він не бачив сенсу навіть жити далі. Останній рік хлопець боровся мовчки, нікому не кажучи, наскільки погано йому насправді. Здавалося, ніхто цього й не помічав. 
Іспит він провалив. 
Того вечора Василь вийшов із дому й довго йшов вулицями, не розбираючи дороги, поки не опинився неподалік Калинівського ринку. Він дочекався сутінків, а потім став на мосту, дивлячись на темну воду. Василь не залишив навіть записки. Перестрибнув через поруччя і впав униз. Наступного дня його відсутність помітили не одразу — ніхто не знав, куди він міг подітися. 
19.05.1995 
Ярослав і Микола сиділи біля телевізора у штаб-квартирі. Олександр курив поруч. Ніхто з них не замислювався, де зараз Василь і чому його немає з ними, аж раптом по телевізору почали показувати новини. Микола потягнувся, щоб вимкнути звук, але завмер, побачивши знайоме обличчя на екрані. 
—…тіло молодого чоловіка виявили сьогодні вранці на пляжі річки Прут. За попередніми даними, це двадцятирічний Шевченко Василь Вадимович, студент четвертого курсу правознавства…
— Це ж… — почав Ярослав, не в змозі закінчити фразу. 
Микола різко підвівся й підійшов ближче до екрана, ніби це могло щось змінити. 
— Ні. Ні-ні-ні, це якась помилка! Знову хтось із команди покінчив із собою… Ми ж бачили його тиждень тому, він казав, що йому просто треба перездати… 
Сергій, який сидів осторонь, навіть не поворухнувся. Він дивився на екран абсолютно байдуже. 
— Босе, — Ярослав обернувся до нього, — ви чули? Це ж Василь. 
— Чув, — коротко відповів той. 
— І все? — не витримав Микола. — Просто «чув»? 
Сергій повільно перевів погляд на хлопця: 
— А що ти від мене хочеш почути? Він просто не витримав. Буває. Дурненький, як і його дружбан Назар. 
Ярослав і Микола перезирнулися. Микола мовчки вийшов на балкон покурити, і Ярослав рушив за ним. Невдовзі до них приєднався й Олександр. 
— Що там сталося, хлопці? — запитав Олександр. 
— Василь помер. 
— В якому сенсі помер? 
Троє друзів довго стояли на балконі, не кажучи більше ні слова, поки місто внизу жило своїм звичним життям. 
— Чорт! Дурний Василько, дурний! Навіщо ти це зробив? — Олександр просто розгублено дивився на них, не вірячи в те, що сталося. 
Коли хлопці пішли, Сергій лишився в квартирі сам. Він налив собі чаю, сів за стіл і якийсь час просто дивився у вікно, за яким уже починало темніти. Потім він побачив її. 
Оксана Терненко сиділа навпроти нього. 
— Ти ж пам'ятаєш, що обіцяв мені, любчику? — промовила вона, схиливши голову набік. 
— Стоп… А що ти тут робиш? Так, я пам'ятаю… — тихо відповів Сергій, не відводячи від неї погляду. 
— То чого ж ти зволікаєш? Скільки можна чекати? 
— Все буде. Я… я роблю все, що можу. 
Вона нахилилася ближче через стіл, і її голос став м'якшим, майже співчутливим: 
— Знаю, любчику. Знаю, що тобі важко. Але ти обіцяв мені. А ти ж не хочеш мене підвести, правда? 
— Ні, — швидко відповів він. — Не хочу. 
— Тоді доведи це. 
Вона простягнула руку, ніби хотіла торкнутися його щоки, і в ту ж мить зникла. Сергій закліпав очима, дивлячись на порожній стілець навпроти. Чашка чаю в його руці вже була холодною. Він не міг сказати, скільки часу просидів отак, розмовляючи з порожнечею. 
За вікном остаточно стемніло. Сергій підвівся, підійшов до дзеркала в коридорі й довго дивився на своє відображення, наче шукав у ньому щось знайоме. 
— Скоро, — прошепотів він сам до себе. — Скоро все буде, Оксано. 
Через кілька днів у штабі знову зібралися Ярослав, Микола та Олександр. Атмосфера була напруженою відтоді, як не стало Василя. Усі говорили тихіше й менше жартували. Раптом двері відчинилися, і зайшов Сергій, а за ним — незнайомий худорлявий хлопець років сімнадцяти на вигляд: карі очі, каштанове кучеряве волосся та яскраво-жовтий рюкзак на плечі. 
— Знайомтесь, Арсен Рухоманський. Тепер він з нами. 
Хлопець невпевнено кивнув, роздивляючись присутніх. 
— Босе, — Ярослав підвівся, — ми ж не домовлялися про когось нового після… — він не договорив, але всі чудово зрозуміли, про що йдеться. 
— Домовлялися, — перебив Сергій. — Нам не вистачає рук. Арсен знає, що робити. 
— Скільки тобі років? — прямо запитав Олександр, розглядаючи юнака. 
— Сімнадцять, — відповів Арсен, намагаючись звучати впевненіше, ніж почувався насправді. — Вчуся в музичному училищі на другому курсі, клас гітари. 
Олександр і Ярослав перезирнулися, але сперечатися із Сергієм останнім часом ніхто не наважувався — надто дивним він став, надто холодним у своїх рішеннях. Микола мовчки посунувся, звільняючи місце на дивані для новенького. 
— Сідай, — буркнув він. — Скоро розкажемо, що і як. 
Арсен сів, обережно поставивши рюкзак біля ніг, і невпевнено озирнувся на нових знайомих. 
Через кілька тижнів, коли новенький трохи освоївся в компанії, Арсен якось між справами закинув ідею: 
— А ви на «Пустоцвіті» колись були? — запитав він, ні до кого конкретно не звертаючись. 
— На чому? — перепитав Микола. 
— Фестиваль такий. Рок-фестиваль, щороку проводять у червні. Я вже вдруге піду. 
— Не чув. А що там? 
— Гурти виступають, переважно місцеві, але атмосфера просто неймовірна, — Арсен явно пожвавішав, говорячи про це. — Пішли зі мною цього року? Буде класно, обіцяю. 
Ярослав і Микола перезирнулися. 
— Ну, чому б і ні, — врешті сказав Микола. — Все одно робити нічого. Олександре, йдеш з нами? 
— Ні, я тут залишуся, а ви йдіть. 
— Добре. 
Вони втрьох пішли пішки. Арсен усю дорогу не змовкав, захоплено розповідаючи про музику. 
— Пам'ятаєте, я казав, що вчуся на другому курсі музичного коледжу? — запитав він, поправляючи наплічник. — На гітарі. Поки що на класичній. 
— І що, граєш уже як професіонал? 
— Ну, напевно, так. На слух із першого разу можу підібрати мелодію з пісні. Але я ще з музичної школи так умів, — Арсен трохи зашарівся від похвали. — Мрію купити електрогітару. 
— А потім що? — запитав Микола. 
— Потім хочу створити власний гурт, — очі хлопця загорілися. — Свій, справжній. Щоб колись і самому виступати на «Пустоцвіті», а не тільки дивитися. 
— Амбітно, — усміхнувся Микола. 
— А чому б ні? — знизав плечима Арсен. — Треба ж до чогось прагнути. 
Вони підходили все ближче до місця проведення фестивалю. 
Після завершення заходу хлопці трохи переборщили з алкоголем. Зрештою, трійця опинилася неподалік міської ради, де вони й лишилися валятися на лавці, дивлячись у нічне небо й сміючись без особливої причини. 
— Миколо, — пробурмотів Ярослав, розглядаючи зорі, — ти чого мовчиш? 
— Думаю, — відповів той, не рухаючись. 
— Про що? 
— Не пам'ятаю вже. 
Арсен реготав поруч, намагаючись підвестися і щоразу знову падаючи з лавки на бетон. Так вони й пролежали там до ранку, а потім рушили до штабу. 
Щойно вони зайшли, Сергій раптом дав їм аркуш із завданням і коротко наказав: 
— Зробити вночі, принести зранку. 
За словами Сергія, вночі охорона музею мала бути найслабшою. Ярослав, Микола, Арсен та Олександр зустрілися неподалік службового входу близько опівночі, кожен мовчки перевіряв, чи взяв усе потрібне. 
— Пам'ятайте план, — тихо нагадав Олександр. — Заходимо, беремо кристали, виходимо. Швидко. 
Арсен і Ярослав нервово кивнули. 
Проникнути всередину вдалося без проблем — замок службових дверей піддався легко. Та щойно вони опинилися в коридорі, щось пішло не так: тьмяне червоне світло раптом блимнуло під стелею, і десь у глибині будівлі почулося тихе гудіння. 
— Це що? — прошепотів Арсен, завмираючи на місці. 
— Сигналізація… Мабуть. 
— Цей розумник поставив сигналізацію у свій музей! Я думав… — Миколу різко перебив Олександр: 
— Тікаємо! Швидше! 
Вони кинулися назад тим самим шляхом, яким і прийшли. Серця шалено калатали, кожен звук у темному коридорі здавався кроками охорони. Вибігши на вулицю, хлопці не зупинялися, поки не відійшли на кілька кварталів — задихані й спітнілі. 
— Не вийшло, — важко видихнув Микола, спираючись руками на коліна. — Взагалі не вийшло. 
Арсен мовчки дивився собі під ноги, все ще тремтячи від пережитого напруження. Олександр озирнувся на дорогу позаду них — погоні не було, але полегшення це не приносило. 
— Сергію це не сподобається, — тихо сказав він. 
Ніхто не відповів. Учотирьох вони мовчки розійшлися в різні боки, кожен обдумуючи, як повідомити ватажка про провал. 
Зранку команда знову зібралася в штабі. Сергій сидів у кріслі, чекаючи на них, і навіть не поворухнувся, коли вони увійшли. 
— Ну? — запитав він коротко. 
Микола опустив очі: 
— Не вийшло. Там поставили сигналізацію, ми ледь встигли вибігти. Нічого не взяли. 
Сергій мовчав кілька секунд, дивлячись на трьох хлопців перед собою. 
— Нічого? Зовсім нічого? 
— Зовсім. 
Сергій підвівся, підійшов до вікна й довго дивився на вулицю. Коли він знову заговорив, його голос був спокійним — аж занадто спокійним для такої ситуації: 
— Тоді підемо іншим шляхом. 
— Яким? — обережно запитав Арсен. 
Сергій обернувся до Олександра, який сидів осторонь, мовчки слухаючи розмову: 
— Ти йдеш зі мною. Решта лишається тут. 
— Чому тільки я? — Олександр підвівся, здивований таким рішенням. 
— Бо ти найстарший і найспритніший. Двоє будуть непомітнішими за чотирьох. 
Ярослав, Микола та Арсен перезирнулися, але після невдачі минулої ночі ніхто не наважився заперечити. Вони лишилися в штабі, увімкнули телевізор і всілися дивитися передачі. 
Сергій та Олександр підійшли до зали з кристалами. Сергій розбив скло вітрини коротким точним ударом і почав швидко складати кристали в сумку. Раптом він зупинився й простягнув її напарнику: 
— Забирай це і йди. Чекай мене там, де домовилися. 
— А ти? — здивовано запитав Олександр. 
— Мені треба до кабінету. Ненадовго. 
Олександр завагався: 
— Сергію, може, краще разом… 
— Іди, — обірвав його Сергій, і в його голосі прозвучало щось таке, що заперечувати Олександр не наважився. Він мовчки закинув сумку на плече і швидко попрямував до виходу, лишивши Сергія самого в напівпорожній залі. 
Сергій постояв кілька секунд, дивлячись услід Олександру, потім розвернувся й тихо пішов коридором у бік кабінету директора. 
Степан Поверхович саме сидів за столом, заглиблений у документацію, коли двері його кабінету відчинилися без стуку. Він підняв голову, готовий зробити зауваження про правила ввічливості, і завмер, побачивши Сергія на порозі. Той зайшов, тихо зачинив за собою двері й клацнув замком. 
— Що…? — почав Степан, повільно підводячись. 
— Сиди, — коротко кинув Сергій. 
Степан не сів. Він уперся руками в стіл: 
— Що тобі потрібно? Навіщо ти зачинив двері? 
Сергій не поспішав відповідати. Він неквапом обійшов кабінет, оглядаючи інтер'єр. Потім підійшов до столу і, не знімаючи чорних рукавичок, заліз прямо на нього, скинувши документи на підлогу. Звісивши ноги, він дивився на Степана згори вниз. 
— Степанчику, — промовив він нарешті. — Ти ж розумна людина. Директор музею, авторитет у місті. Тож зроби розумну річ. 
— Яку саме? 
— Кристали. Віддай їх добровільно, і ми розійдемося мирно. 
— Вони вже… — Степан затнувся. — Стоп… Що ти вже з ними зробив? 
Сергій підвівся в повний зріст прямо на столі, нахилився ближче, і в його очах Степан побачив абсолютну, моторошну порожнечу. 
— Для тебе це вже не має значення. 
— Для мене це має значення! Я чув, що сталося з Оксаною. Мені шкода. 
— Не треба, — тихо сказав Сергій. — Не треба шкодувати. Я вбив її сам — добровільно. Не хтось інший. Я. 
Степан застиг від жаху. 
— І вона сама просила тебе вбити її, солоденький, — продовжив Сергій рівним, позбавленим емоцій голосом. — Я не можу просто взяти й не зробити цього. 
— Навіщо ти це робиш? — прошепотів Степан. 
— Бо мені нудно, знаєш, — знизав плечима Сергій. Цей жест виглядав жахливо недоречно поруч зі зброєю, яку він тепер тримав у руці. — Тільки тому. 
— Це не причина! Віддай мій пістолет! 
— Не віддам. 
Він спритно зістрибнув зі столу, відійшов на кілька кроків і направив зброю на директора. 
— Сергію, послухай мене. Що б там не сталося, це не має закінчитися так. У мене дружина… 
— Мені шкода, Степанчику, — сказав він тихо, але в його голосі не було жодного жалю, лише крижана пустка. — Але я обіцяв. 
Постріл пролунав раніше, ніж Степан встиг договорити. Куля влучила прямо в серце. Директор похитнувся, ще секунду утримуючи рівновагу, а потім безсило осів на підлогу біля свого столу. Сергій дивився на нерухоме тіло кілька секунд. Потім спокійно сховав пістолет, поправив рукавичку і тихо, але швидко вийшов із кабінету. Минула майже година. Лариса Хрещатик ходила коридором неподалік, п'ючи каву, коли їй здалося, що в кабінеті директора дзвонить телефон. Вона підвела голову, прислухалася — звук ущух. Не надавши цьому значення, вона повернулася до своїх справ, але коли йшла до вбиральні й почула дзвінок удруге, Лариса нахмурилася. 
— Степане Павловичу? — гукнула вона в порожній коридор. 
Відповіді не було. Вона підійшла до дверей кабінету й постукала: 
— Пане Поверховичу, у вас телефон дзвонить. 
Знову тиша. Лариса штовхнула двері — вони виявилися незачиненими — і зайшла всередину. Кілька секунд вона просто стояла на порозі, не в змозі осмислити побачене жахіття. 
— Поверховичу! — закричала вона, кидаючись до нього й гарячково набираючи номер на дисковому апараті. — Швидка… і поліція… у Краєзнавчий музей на Кобилянській, будь ласка, швидше… — видихнула вона, не відриваючи погляду від закривавленого тіла на підлозі. 
Далі все злилося в суцільний вихор: сирени під вікнами, важкі кроки на сходах, уривки голосів. Поліція миттєво оточила кабінет. Лікарі швидкої зайшли й вийшли за лічені хвилини, лише підтвердивши смерть. Хтось із колег зателефонував Розетті. Вона примчала майже одразу, ще не знаючи деталей — їй сказали лишень, що зі Степаном щось сталося і треба негайно їхати. Коли вона забігла в музей, бліда, з розширеними від жаху очима, Лариса першою кинулася їй назустріч, перегороджуючи шлях до кабінету. 
— Розетто, — тихо сказала вона, міцно обіймаючи її й не пускаючи далі. — Розетто, люба, тобі зараз не можна нервувати… Ти ж сама знаєш… 
Розетта завмерла, дивлячись на неї, і в цю мить, здавалося, зрозуміла все без жодного слова. 
— О Боже… 
Через пару днів відбулися похорони. Після цього поліція впритул зайнялася розслідуванням. Завдяки оперативним діям правоохоронці швидко вишли на слід зловмисників: Сергія затримали прямо на тролейбусній лінії, а Олександра — коли той спокійно курив сигарету на вулиці. 
Через кілька місяців, у день суду, місцеве телебачення вело пряму трансляцію із зали засідань. Суддя, зачитуючи вирок, окремо наголосила на особливій жорстокості та холоднокровності скоєного злочину. Сергія засудили до довічного ув'язнення, а Олександра, як співучасника, — до п'яти років позбавлення волі. Ярослав, Микола та Арсен дивилися цей репортаж мовчки, сидячи в тій самій квартирі, де все колись починалося. Коли сюжет закінчився, у кімнаті довго панувала важка тиша. 
— Все, — нарешті сказав Микола. — Кінець. Валимо з цієї квартири. 
Вони поспіхом зібрали речі, обмінялися новими адресами проживання та домовилися якось зустрітися на прогулянку, назавжди закриваючи цю сторінку свого життя. 
У серпні кристали передали групі експертів для детального дослідження. Фахівці ретельно вивчали їхній хімічний склад, кристалічну структуру та походження. Після кількох тижнів прискіпливого аналізу висновок виявився абсолютно несподіваним: жодних аномальних чи особливих властивостей у каменях не виявили. Це були звичайні мінерали — гарні, рідкісні, але позбавлені будь-якої магії чи містичної сили, про яку так багато говорили. 
— Ілюзія, — коротко підсумував один з експертів у своєму офіційному звіті. — Психологічний ефект, не більше. Люди бачили в них те, що самі хотіли бачити. 
Адже кристали й справді були по-своєму прекрасними — достатньо привабливими, щоб викликати бажання похвалитися ними, забрати собі чи розповісти всьому світу. Для когось вони стали приводом для азарту й сенсаційної виставки, для когось — предметом жадібності та хворобливого замилування, а для когось — зручним виправданням для найстрашнішого гріха. Не таємнича сила каменів штовхала людей на жахливі вчинки, а те, що кожен із них сам вирішив у ці камені вкласти.