9

31.12.1994 
У цей святковий, особливий день Степан прокинувся раніше за будильник. Подивившись на годинник, він побачив, що була шоста ранку. За вікном валив густий сніг. Він виліз із-під ковдри. Кузя сидів на підлозі й дивився на нього. 
— Тихо, Кузя, — прошепотів Степан, — сьогодні особливий день. 
Він навшпиньки підійшов до шафи у своїй кімнаті й витягнув заховану ще з листопада оксамитову коробочку. Відкрив. 
— Не подарунок, а натяк на подарунок, — пробурмотів він сам до себе, милуючись роботою майстра. — Хоча ні. Сьогодні вже без натяків. 
Кузя сів біля його ніг і схилив голову набік, дивлячись на нього. 
— Не твоя справа, — сказав йому Степан, ховаючи коробочку назад. — Йдемо, я насиплю тобі корму. 
Він узяв песика на руки і попрямував на кухню. Там він перш за все насипав корму, а потім уже зробив собі каву. Вирішив приготувати сніданок Розетті — бутерброд із ковбасою і сиром та капучино. 
Він зайшов до її кімнати, розбудив. 
— Розі, вставай, йди їсти. 
— Ага... Зараз йду, Степанчику. 
Він посміхнувся і пішов підстрибуючи назад до кухні. 
Після сніданку кухня перетворилася на поле бою. Розетта розписала собі майже військовий план на листку: о котрій ставити м’ясо варитися, о котрій робити салати, а Степан замість допомоги переважно заважав, крутячись під ногами й пробуючи все, що встигало доготуватися. 
— Степане, прибери палець із майонезу! 
— Я перевіряю якість. 
— Ти вже перевіряєш втретє за годину. 
Ближче до обіду, коли на столі вже зібралася ціла армія каструль, Розетта раптом зупинилась і згадала: 
— Мандарини! Я ж хотіла на стіл мандарини, а вони закінчилися ще позавчора! 
— Ой, — миттєво зреагував Степан, хапаючись за живіт, щоб не йти до магазину. — А в мене якраз живіт крутить, мабуть, щось не те з’їв учора. Я не піду до магазину. 
Розетта підняла брову. 
— Живіт, кажеш? 
— Дуже болить. Прямо ось тут, — він тицьнув пальцем кудись у район ребра, явно наосліп. — Мабуть, отруївся. 
— Дивно, — вона витерла руки об фартух і подивилася на нього уважно. — Ще дві години тому пробував майонез. 
— Це якраз тому й крутить. Напевно, багато майонезу з’їв. 
— Степане Поверховичу! 
— Мені справді погано! 
Вона схрестила руки на грудях. 
— Гаразд. Тоді я сама схожу. Але якщо повернуся й застану тебе тут, коли ти танцюватимеш під радіо замість того, щоб хворіти лежачи, — начувайся. 
— Присягаюся лежати нерухомо, — серйозно сказав Степан і одразу ж, щойно вона відвернулася вдягатися, скорчив таку страждальну гримасу, що Кузя, побачивши це, злякано загавкав. 
Розетта, вдягаючи пальто, підняла брову. 
— Чого це Кузя на тебе гавкає? 
— Він теж переживає за моє здоров’я. 
Вона закотила очі, але посміхнулася, і за хвилину двері зачинилися. Щойно клацнув замок, Степан миттєво встав, розтираючи «хворий» бік, і підійшов до шафи. 
— Так... На місці? — перевірив Поверхович. — На місці. 
Потім пішов і ліг на ліжко, корчачи різні гримаси. Кузя перелякався і вибіг із кімнати. Степан засміявся. Від нудьги Степан піднявся, підійшов до кухні й окинув поглядом стіл. М’ясо зварене, залишилось тільки нарізати овочі для салату. Поруч лежав листочок із її планом. 
— Ну от, тепер все зрозуміло, — пробурмотів він. — Не так вже й складно. 
Він зав’язав фартух, дістав огірки, помідори, взявся чистити й нарізати, зазираючи в листок після кожного кроку. 
— «Нарізати кубиками», — прочитав він дивлячись на нерівні шматки в себе на дошці. — Ну, це умовні кубики. Шедевр. 
Кузя сидів неподалік на підлозі, спостерігаючи за процесом. 
— Не дивись так, — сказав йому Поверхович. 
Він обережно перемішав салат, спробував, скривився, додав ще трохи солі, і знову спробував. Кивнув сам собі. Прикрасив зверху зеленню. 
Раптом клац. Замок. 
— Степане, я принесла мандарини! — Розетта зайшла, стягуючи на ходу пальто, і завмерла на порозі кухні. 
Степан стояв у фартуху. 
— А ти казав, що тобі погано і будеш лежати в ліжку, — протягнула вона, звужуючи очі. 
— Лежав. Довго. А потім краще стало. Спробуй салат. 
Розетта підозріло підійшла, спробувала, і здивовано підняла брови. 
— Непогано, — визнала вона. — Навіть дуже непогано. 
— «Непогано»? — обурився Степан. 
— Нормально, молодець. А тепер йди на стіл накривати. 
На годиннику була десята вечора. Він накрив на стіл, приніс тарілки, стаканчики, і вино. Вони сіли за стіл. 
— Це наш перший новий рік, крихітко. Я безмежно тебе люблю. 
— Я тебе теж... 
Вони сиділи за столом, їли неспішно, розмовляли про життя, Кузя крутився під ногами. Степан поглядав на годинник щохвилини. 
— Ти чого такий сіпаний сьогодні? — спитала Розетта, наливаючи собі ще вина. 
— Хто, я? Нормальний я. 
— Нормальний? Ти весь вечір на годинник дивишся. 
— Просто... не хочу проґавити опівніч. 
Вона знизала плечима і повернулась до їжі. Поверхович непомітно засунув руку в кишеню — коробочка була там. 
Годинник показував без п’яти дванадцяту. По телевізору почали показувати новорічне звернення, і Степан устав. 
— Ходімо, — сказав він, — до вікна. Феєрверки скоро. 
Вони підійшли до вікна, Кузя побіг слідом. Степан стояв поруч, раптом відчув, що йому бракує повітря. 
— Розетто, — почав він. 
— Що? 
— Я... 
Пролунав перший удар курантів. Степан опустився на одне коліно і дістав коробочку. 
— Вийдеш за мене? 
Розетта затулила рот рукою. За вікном вибухали феєрверки, один за одним, освітлюючи кімнату спалахами кольору. 
— Степане... 
Вона впала на коліна поруч з ним. 
— Так! Звісно, так! 
І поцілувала його. 
Кузя, побачивши цю метушню на підлозі, радісно загавкав і почав крутитися навколо них. 
Після цього вони повернулись до кімнати. 
— А пам’ятаєш той фільм на касеті? — він хитро посміхнувся. 
— Пам’ятаю...Дурбецало! 
Поверхович засміявся. Поприбирали і лягли спати. Уві сні він посміхався — яке життя ж класне, справді?