8

04.11.1994
Степан вирішив здивувати Розетту вечерею. Рецепт він знайшов у якомусь журналі, і, звісно, навіть не подумав його дочитати до кінця. 
— Зараз здивую Розетту, — пробурмотів він сам до себе, кидаючи шматок масла на розпечену сковорідку й одразу відвертаючись, щоб покришити зелень. 
Для натхнення він увімкнув радіо на повну гучність — заграла пісня Майкла Джексона, і Степан, забувши про все на світі, почав підспівувати й пританцьовувати біля плити, розмахуючи ножем у такт мелодії. Кузя загавкав, намагаючись перекричати музику, але господар його навіть не чув. 
Коли пісня закінчилась і Степан нарешті озирнувся на сковорідку, кухня вже потопала в диму. 
— Ой...Святі експонати! — Степан схопив рушник і почав хаотично ним махати, тільки роздмухуючи вогонь ще більше. 
Розетта вибігла з кімнати на запах диму й побачила чорну стелю і Поверховича, який трусив рушником, як навіжений, ще під пісню з радіо. 
— Степане, вимкни плиту! Та вимкни вже те радіо! — крикнула вона, кинувшись до крана. 
— Ага, ага! Знаю. Не вчи мене як жити! — огризнувся він, сіпаючи ручку конфорки не в той бік. 
Разом їм вдалося загасити вогонь — рушником і водою. 
Степан, весь на нервах і досі не отямившись, ляпнув перше, що спало на думку: 
— Якби ти раніше прибігла, нічого б цього не було! 
Розетта завмерла з мокрим рушником у руках. 
— Що? Так ти сам почав готувати а не я. 
— Ну а що, я тут сам маю за всім встигати? — він все ще говорив на підвищених тонах, хоча вже й сам чув, що каже дурницю. — Кухня твоя взагалі-то! 
Кілька секунд вона просто дивилась на нього. Потім акуратно поклала рушник на стіл. 
— Зрозуміло, раніше ти мені зовсім інше говорив...— тихо сказала вона. 
— Розетто, я не це... 
Вона вже йшла до вхідних дверей, знімаючи фартух на ходу. 
— Розетто, зачекай! 
Двері зачинилися. Він стояв і не знав, що робити далі. 
Кузя жалібно заскулив біля дверей. 
Минув день. Степан майже не виходив із дому, ходив з кутка в куток, кілька разів сідав за стіл, брав блокнот, писав щось і одразу закреслював. Кузя раз у раз підходив, облизував йому ноги. 
— Це я винен, — бурмотів він, дивлячись у стелю на кухні. — Хто взагалі кричить на людину через власну... Дурість... 
Ввечері, коли за вікном вже стемніло, у дверях почулось клацання замка. Поверхович миттю зірвався з дивана. 
Розетта зайшла тихо, не встигнувши навіть роздягнутись, як побачила його — стоїть на колінах прямо посеред коридору, на очах сльози. 
— Розетто, — почав він, і голос у нього тремтів. — Я поводився, як придурок. Ти прибігла мене рятувати, а я на тебе накричав. Просто ні за що...Пробач мені. Будь ласка. 
Вона мовчки дивилась на нього кілька секунд. 
— Степане, встань з підлоги... 
— Не встану, поки не скажеш, що пробачаєш. Я хоч готовий цілу вічність так стояти поки не пробачив. 
Кузя, зрадівши, що вона нарешті вдома, підбіг і почав стрибати навколо них обох, остаточно руйнуючи весь драматизм моменту. 
Розетта не втрималась і посміхнулась, хоч і намагалась цього не показувати. 
— Гаразд, гаразд, пробачаю. Тільки з однією умовою. 
— Якою завгодно. 
— Більше ніякої готовки без мене в квартирі. 
— Чого? 
— Не треба підпалювати мені кухню. І завтра щоб ти купив краску і закрасив. 
— Гаразд, Розі... — він встав, підійшов до неї і обійняв. 
Зранку він прокинувся рано, і одразу почав збиратися. 
— Розі, вставай...Треба їхати за фарбою, поки в магазині черга не зібралась. 
— Степане, ще й восьмої немає, — вона натягнула ковдру на голову. 
— Тим паче, встигнемо і в черзі не стоятимемо! Вставай. 
За годину вони вже були в будівельному магазині біля стелажів з банками фарби. Степан, не довго думаючи, схопив першу-ліпшу банку білого кольору і вже рушив до каси. 
— Степане, стій, — Розетта перехопила його за рукав. — Ти навіть не подивився, яка це фарба. 
— А яка різниця, вона ж біла. 
— Різниця точно є, — вона покрутила банку в руках, придивляючись до напису, тоді підкликала продавчиню. — Скажіть, а яка з цих підходить саме для стелі, щоб швидко сохла? 
Продавчиня підійшла. Поверхович тим часом встиг покрутити в руках пензлик, зачепити цілу стійку з валиками, які з гуркотом посипались на підлогу, і винувато позбирати їх під докірливим поглядом тієї ж продавчині. 
— Ось, — сказала Розетта, простягаючи йому банку з зовсім іншим написом. — Водо...Водоемульсійна, для стелі. І газети не забудь постелити, щоб ти мені знову підлогу не заляпав. 
— Розетто, ти як завжди все продумала на три кроки вперед, — усміхнувся Степан, беручи банку. 
— Шкода що ти ні. 
Коли вони вже виходили з магазину, Степан закинув банку з фарбою в сумку. 
— Ну що, тепер я справжній маляр, — гордо сказав він. 
— Побачимо, який з тебе маляр, коли дійде до діла, — усміхнулась Розетта, беручи його під руку. 
Вони сіли в авто...Приїхавши додому, Степан поклав газети під ногами, хоча половину з них не там, де треба. Розетта мовчки пересувала їх у правильні місця слідом за ним. Потім вона відкрила банку з фарбою і акуратно перемішала. Степан за секунду вихапнув у неї з рук фарбу, потягнувся пензлем до стелі. 
— Степане, зачекай, спочатку валиком пройдись... 
Але він її не чув — чи вдав, що не чув — і одним широким рухом мазнув пензлем по стелі, залишивши товстий нерівний слід білої фарби, з якого одразу почало капати вниз. 
— Ой... 
Крапля впала прямо йому на плече, ще одна — на підлогу повз газету. 
— Степане! Будеш прибирати, — Розетта швидко підсунула газету туди, куди капало. — Я ж казала — спочатку валиком, тонким шаром! 
— Та я вже почав, тепер вирівняю, — він спробував розмазати нерівний мазок, тільки зробивши гірше. 
Розетта зітхнула, взяла валик, вмочила його у фарбу. 
— Підніми мене, я тобі покажу, як правильно. 
— Що, прямо на руках? 
— Ну можна прямо на ногах, незнаю. 
Степан хмикнув, слухняно підхопив її на руки. Розетта, тримаючи валик, потягнулась до стелі і почала рівномірно розкатувати фарбу. 
— Дивись і вчись. Ось так, бачиш? Рівномірно, не натискаючи сильно. 
— Я бачу, ти малярем була. 
— Ні, я в художню школу два роки ходила. 
— А тебе важкувато тримати й дивитись одночасно. 
— Терпи. 
Коли вона нарешті закінчила, він обережно опустив її на підлогу. 
— Ну що, зрозумів? 
— Зрозумів, — гордо відповів Степан, забираючи в неї валик і намагаючись повторити той самий рух. Вийшло криво, але вже трохи краще. 
Кузя, який весь цей час крутився під ногами, раптом обтрусився, і кілька крапель бризнули йому просто на голову. 
— О боже, ще й Кузя! 
Він винувато вибіг, залишаючи на чистій ще підлозі білі сліди лап. 
Вона розсміялась. Степан, побачивши це, теж розреготався, ледь не впустивши валик. 
— Ну от, тепер у нас песик теж маляр. 
Через дві години стеля була нерівномірно, місцями товщим шаром, місцями тоншим, але суцільно білою. Степан і Розетта, обоє в бризках фарби, стояли посеред кухні й дивились угору. 
— Ну... Може бути й краще. Непогано, — сказала Розетта. 
— Непогано? Та це шедевр, — Степан обійняв її, залишивши білу пляму в неї на плечі. 
— Степане! 
— Ой. Вибач. 
У Розетти пробурчав живіт. 
— Хтось тут у нас голодненький, так? — він хитро усміхнувся. 
— Йдемо прибирати і... йдемо їсти. Я голодна... 
— Пішли. 
Прибирання розтяглося довше, ніж фарбування. Розетта і Степан забрали газети з-під підлоги і почали віддерати білі п’ятна. 
Коли з прибиранням було покінчено, черга дійшла до Кузі. 
— Кузю, ходімо, — Розетта підхопила пса на руки. — Тебе теж треба приводити до ладу. 
У ванній Кузя одразу зрозумів, що на нього чекає, і почав відчайдушно впиратися лапами в бортик ванни, коли Степан спробував опустити його у воду. 
— Спокійно, спокійно, — примовляв Степан, тримаючи пса. 
— Ти його тримаєш неправильно, — Розетта взяла Кузю, і той одразу трохи заспокоївся, хоч і продовжував ображено скавчати. 
— Він тебе більше слухається, — зауважив Степан, намилюючи собаці спину шампунем. 
— Не хапай його як мішок з картоплею тоді. 
Кузя за час миття примудрився обляпати водою обох, струснувшись просто посеред процедури, і Степан, отримавши прямо в обличчя, тільки розсміявся. 
— Ну от, тепер ми теж скупались, — сказав він, загортаючи мокрого песика в рушник. 
Коли Кузя, ображений, але чистий, врешті вибіг обсихати на килимок, Степан із Розеттою теж переодяглися і, зголоднілі, взялися до вечері — бутерброди з сиром і ковбаскою та класичний зелений чай. Вони підійшли до того місця, де була пляма. 
— Ну як тобі стеля тепер, зблизька? — запитав Степан, дивлячись угору між ковтками чаю. 
— Непогано вийшло. Особливо та частина, яку я малювала. 
— Взагалі-то моя краща, — він штовхнув її плечем та посміхнувся... 
07.11.1994
Степан Поверхович прийшов на роботу. «Лабрадор» принесла йому листа від Гаеля, який той написав ще пів місяця тому — писав, що приїде сьогодні. Через п’ятнадцять хвилин Гаель прийшов до нього в музей. 
— Привіт, друже! 
— Привіт, Гаелю. — Степан, до речі, — одна з касет, яку ви мені з Ріхтером тоді підклали, — ви взагалі думали, що я на ній побачу? 
— Що? А, ми думали, це просто фільм, — посміхнувся Гаель. 
— А я, до речі, зі своєю дівчиною хотів того вечора нормальне кіно подивитись — а не те, що ви мені підсунули. Але, справді, теж цікаво було, моїй дівчині — ні. 
— Добре, я почув, більше такого не буде. Я взагалі-то по важливій справі прийшов. 
— У тебе знову виставка, і ми знову їдемо в Францію? 
— Про виставку вгадав, а де — ні! 
— Ну і де? 
— У Фінляндії. Кажуть, там Санта-Клаус живе. А в мене малюнки якраз по цій темі є. 
— І ти пропонуєш мені з тобою їхати? 
— Обов’язково, ти ж мій найкращий друг! Може, ще напишу Ріхтеру, щоб приїхав, але я не думаю, що він буде. Чув, що він захворів бронхітом, і у нього ще нога зламана. Поїдемо через чотири тижні. І я хочу провести свою відпустку у вас. 
— Ага... Добре. 
— Можна у вас пожити? 
— Пожити? Хіба що спати на підлозі з Кузею. І до моєї дівчини не ногою, бо зламаю. 
— На підлозі? Це ганьба. А до дівчини, боже, чого ти переживаєш. Мені твоя дівчина не потрібна. Я якраз планую знайти дівчину собі у вас. У вас в Україні гарні дівчата. 
— Знаю. Удачі. 
— Дякую, ти взагалі найкращий друг! 
Гаель його обійняв. Поверхович посміхнувся. Ввечері, коли Степан їхав за Розеттою, Гаель сидів в авто з ним. 
Вона сіла. 
— Степане, а це хто? 
— Це Гаель. 
— Це той самий, який касету подарував? 
— Так, так... Але він хороший! 
— Добрий вечір, — сказав він ламаною українською. 
— Добрий... 
Вони приїхали додому. Кузя був не радий бачити нового гостя і почав одразу гавкати. 
— То це твій миленький «Кузен»? 
— Не кузен а Ку-зя... 
Розетта підійшла до Степана пошепки на вухо запитала: 
— Він що, з нами жити буде? 
— Так, усього чотири тижні, а потім я з ним їду на виставку. 
— Знову? 
— Так, крихітко... Піду звільню йому свою кімнату. Думаю, ти не проти, якщо я буду спати з тобою в кімнаті. На підлозі. 
— Я не проти, але не на підлозі. Ми помістимось. 
— Гаразд, — він поцілував її. 
Поверхович пішов до Гаеля. 
— Гаелю, ходімо до моєї кімнати, будеш спати там. 
— Гаразд, друже. 
Гаель зайшов до кімнати Степана, кинув сумку в куток і одразу впав на ліжко, розкинувши руки. 
— О, в тебе зручно. Дякую, друже. 
— Нема за що. Рушники, простирадло, подушка, ковдра — у шафі, якщо що. 
— Добре, на добраніч. 
— На добраніч. 
Степан вийшов, зачинив за собою двері, лишивши Кузю в кімнаті Гаеля, і пішов до кімнати Розетти. Вона вже лежала в ліжку, дивлячись у стелю. 
— Ну що, влігся? — запитала вона, не відводячи погляду від стелі. 
— Влігся, — Степан почав роздягатись. — Спить, мабуть, уже. 
Він ліг поруч, і ліжко одразу відчутно стало тіснішим. Розетта присунулась ближче до краю, звільняючи йому місце, хоч самій довелось притиснутись до стіни. 
— Тобі не тісно? — спитав Степан, влаштовуючись зручніше. 
— Та... ні, нормально... мабуть. 
Степан спробував лягти рівно, але ліжко явно не було розраховане на його зріст. 
— Оце так. У мене ноги звисають, — пробурмотів він, посміхаючись у темряві. — Може, це навіть краще, ніж на підлозі. 
— Ага... На добраніч, — сказала вона. 
— На добраніч, крихітко... 
В цей же час у кімнаті, де спав Гаель, Кузя сидів біля дверей і, зрозумівши, що в коридор його не пустять, вирішив просто заскочити на ліжко до Гаеля й ліг калачиком у нього під боком. 
Гаель, вже майже засинаючи, розплющив одне око. 
— Ну привіт, пухнастику, — пробурмотів він французькою, чухаючи пса за вухом. 
Кузя тільки зітхнув і засопів. Гаель посміхнувся і заснув. 
За чотири тижні відпустки Гаель вивчив українську, навчився готувати борщ, нафотографував у місті багато чого, а саме найцікавіше — знайшов собі дівчину, Естер Сокирянську. Вона модельєрка, єврейського походження, яка трохи володіє англійською та французькою, тато її українець, тому Сокирянська, а чому не мамине прізвище, вона сама не знає. Гаель у поїздку взяв її з собою, ну і Степана, звісно ж. 
Зранку Гаель прокинувся — Степан уже сидів на кухні. Розетта була на роботі. 
— Все, друже, сьогодні їдемо у Фінляндію! 
— Картини перевезені? 
— Звісно, ще давно, а чого питаєш? 
— Я б не хотів з Парижа на потязі добиратись. 
— Ми у Фінляндію все одно потягом їдемо. Але не самі. А з моєю новою дівчиною — Естер. 
— Ти так багато говориш за свою ту Естер, скільки можна? 
— Друже, тобі нагадати, що у тебе там написано про Розетту? Еро... — його перебив Степан: 
— Ні, не треба! Я сам знаю, що я там написав. І взагалі, хто тобі дозволив туди лізти? 
Він хитро посміхнувся. 
— А нічого, що він просто на столі в тебе там лежить. Сам збоченець, пишеш такі вірші, а казав, що я такий, через касету. 
Поверхович показав кулак. 
— Я йду збиратись, чекай мене в коридорі. 
— Добре, — він посміхнувся. 
На вокзалі вже чекала Естер з невеликою валізою. 
— Доброго ранку, — вона усміхнулась, побачивши їх. — Готові до подорожі? 
— Готові, — Гаель одразу підхопив її валізу. — Дозволь, я понесу. 
— Дякую, — Естер простягнула валізу й обернулась до Степана. — Дуже дякую, що погодились узяти мене з собою. 
— Та нема за що, — Степан знизав плечима. — Головне, щоб цей, — він кивнув на Гаеля, — цього разу знову не набухався і не валявся десь. 
— Обіцяю, — Гаель приклав руку до серця. — Цього разу все буде добре. 
Вони сіли в потяг. Дорога виявилась довгою. Гаель із Естер більшу частину шляху обговорювали моду й малюнки, а Поверхович дивився у вікно, слухаючи їх краєм вуха. Раптом... 
— А ви теж малюєте? — спитала Естер, помітивши, що Степан щось записував у блокноті. 
— Ні, я з музейної сфери. Директор музею, колекціонер, а тепер ще й офіційно дипломований музейний критик — щоправда, поки що не я критикую власний безлад на робочому столі, а моя майбутня дружина. Їй треба дати диплом «найгарніший і наймиліший критик у світі». 
— Дружина, значить, — хитро посміхнувся Гаель. 
— Тільки Розетті ні слова! Це сюрприз взагалі-то! На новий рік...
— Гаразд, гаразд. 
Естер тільки посміхнулась, не втручаючись у цю розмову. 
Через два дні дороги вони нарешті дісталися Фінляндії. Виставка проходила у невеликій галереї в центрі міста. Господарі галереї зустріли його з неабияким ентузіазмом. 
— Пане Гаель, ваші роботи саме те, що нам треба для різдвяної експозиції, — казав організатор, потискаючи йому руку. — Ми хотіли б, якщо можливо, продовжити співпрацю ще на тиждень — є ідея невеликого майстер-класу для місцевих художників. 
Гаель, сяючи від задоволення, одразу погодився. Увечері, коли вони втрьох сиділи в готельному номері, він з винуватим виглядом підійшов до Степана. 
— Друже, слухай... Мені запропонували лишитись ще на тиждень. Майстер-клас, нові контакти — це важливо для мене. 
— І що це означає? 
— Це означає, — Гаель почухав потилицю, — що тобі, мабуть, доведеться їхати назад одному. Мені дуже шкода, справді. 
Степан зітхнув, але сперечатись не став. 
— Гаразд. Розетта, мабуть, почала хвилюватись, чому мене так довго немає. 
— Пробач, — Гаель обійняв його. — Я тобі винен. 
— Ти мені винен уже з народження. 
Естер засміялась. 
Наступного ранку Поверхович сам сів у потяг назад — тим самим довгим маршрутом їхав додому. Дорога тепер здавалась значно довшою без гамірних розмов Гаеля й Естер, і більшість часу він просто дивився у вікно, думаючи про те, як там Кузя, Розетта і чи знайшла вона час без нього скучити. 
Коли потяг нарешті прибув і Степан вийшов, він одразу побачив її — вона стояла й чекала в пальті. 
— Ти сам? — здивовано спитала Розетта. 
— Гаель лишився ще на тиждень. Майстер-клас якийсь у нього. 
— А Естер? 
— Теж з ним лишилась. 
Розетта посміхнулась і обійняла його. 
— Ну добре, поїхали додому.