7

23.10.1994. 
Через два місяці хлопці зібралися в штабі. Сергій зайшов до кімнати і серйозно оголосив: 
— Час настав, хлопці, — сказав він без вступу. — З сьогоднішнього дня у вас будуть дуже серйозні завдання. 
У кімнаті стало тихо, навіть Ярослав, який завжди першим щось бовкав недоречне, цього разу мовчав, поки не наважився підняти руку. 
— Босе... — почав він обережно. — Мені снилося щось дивне. 
— Снилося? — Сергій підняв брову. — Це зараз важливо? 
— Мені снилося, що я знайшов камінь, — Ярослав чомусь почервонів, наче сам не розумів, чому розповідає про це вголос. — Червоний. Валявся десь неподалік Прута. Коли прокинувся, в голові тільки й крутилося, наче я тримав його в руках. 
Микола скептично глянув на нього. 
— Це просто сон. 
— А раптом ні... Дуже реалістичний був. 
Сергій кілька секунд мовчки дивився на Ярослава. 
— Цікаво, — сказав Сергій, і в голосі його з’явилося щось, схоже на азарт. — Дуже цікаво. 
— Ви ж не думаєте, що це правда? — недовірливо запитав Євген. 
— Я думаю, що сни іноді бувають не просто снами... Особливо коли йдеться про камені, які вже раз показали, що мають дещо цікаве. 
Він повернувся до другої команди. 
— Василь, Євген, Олександр. Їдьте на Прут. Обшукайте береги. 
— Тобто ми маємо шукати камінь за чиїмось сном? — не витримав Василь. 
— Маєте шукати камінь... Звідки взялася ідея — вже не так важливо. 
Потім він перевів погляд на першу команду. 
— А ви маєте забрати теки з міської ради. Про ось ці камені. За роботу. 
У районі шостої години вечора вони прийшли. Міська рада ще працювала, тому непомітно пробратися всередину було тим ще квестом. Вони знайшли відчинене вікно на першому поверсі й один за одним застрибнули всередину, натягнувши на обличчя чорні балаклави, намагаючись не привертати уваги. Вони піднялися на третій поверх і помітили, що двері в кабінет мера — Жанни Вишневської — були відчинені. Вона засиділася там над журналами. Жанна чітко почула через відчинені двері, що хтось «не свій» іде коридором. Вона зреагувала миттєво: різко взяла до рук рушницю і вискочила з кабінету. Почувши раптовий рух, Ярослав, Микола та Назар у ту ж секунду перетворилися на статуї, в паніці заховавшись за найближчу шафу. Назар так сильно притис Ярослава до стіни, що той ледь не задихнувся. 
Жанна спрямувала зброю перед собою, ледь не застреливши Розетту, яка щойно підійшла, щоб віднести ключі. Її довге фіолетове волосся з чолкою ефектно контрастувало з блідим обличчям. У Миколи за шафою на лобі виступив холодний піт. 
— Ой! — раптом вигукнула Жанна, здригнувшись і ледь не впустивши зброю, коли розгледіла, хто перед нею. — Це ти тут ходиш... 
Перед нею стояла остовпіла Розетта, яка від несподіванки притисла сумочку до грудей. 
— Жанно? Ви чого з рушницею? 
Мер міста важко видихнула, опускаючи ствол рушниці донизу. На її обличчі з’явилася винувато-втомлена посмішка. 
— Вибач, Розетто. Напружений день, переплутала тебе з якимись сторонніми людьми... Здалося, що чужі ходять коридорами, — Жанна кинула короткий погляд у бік коридору, де в тіні шафи затамували подих троє хлопців у балаклавах. — Час такий, самі розумієте. 
— Ось ключі, Жанно Валеріївна, — Розетта простягнула зв’язку. — Я вже додому йду. 
— До зустрічі, Розетто. 
Коли Розетта пішла до виходу, Жанна розвернулася, збираючись зайти в кабінет. Хлопці зрозуміли, що це їхній єдиний шанс, поки вона стоїть спиною. 
— Ноги в руки і бігом! — ледь чутно прошепотів Назар, хапаючи хлопців за рукави. 
Вони швидко рушили слідом за Розеттою. Опинившись на свіжому повітрі, вони швидко здерли балаклави та побігли. Тільки опинившись у штабі, вони зупинилися, щоб перевести подих. 
— Вона... вона реально хотіла нас вбити! — видихнув Ярослав. 
— Та ти бачив її очі? А її волосся? — Микола все ще тремтів. — Добре, що та працівниця — Розетта — вчасно вилізла і відволікла цю жінку з фіолетовим волоссям. 
— То ви взяли те, що нам треба було? 
— Ти серйозно? Назаре, ми троє ховалися за шафою в коридорі! 
Раптом зайшов Сергій з цигаркою у роті. 
— Вже все зробили, що я просив? — запитав він. 
— Вибачте... Ми не змогли... — промовив Ярослав. 
— А чого це? 
— Бо Жанна Вишневська має зброю! Вона нас ледве не вбила! 
— А, ну гаразд. Тоді піде друга команда виконувати це завдання. Мені треба, щоб ви дістали теки з інформацією про кристали, які знайшов Степан. Бо без цієї інформації ми не знатимемо, що робити далі. А поки будете тут прибирати. 
— А нащо вони нам? 
— Бо треба. 
Тим часом Василь, Євген та Олександр вже кілька годин ходили вздовж берега Прута, освітлюючи землю ліхтариками. 
— Скільки ми вже тут? — запитав Євген, потираючи поперек. 
— Три години, — буркнув Василь, не піднімаючи очей від землі. — І жодного незвичайного каменя, крім звичайного. 
— А ти впевнений, що Сергій не жартував? Шукати камінь за чиїмось сном — це якесь божевілля. 
— Ярослав же казав — червоний, — нагадав Василь. — А тут все сіре. 
Вони пройшли ще одну ділянку берега, потім ще одну, аж поки Євген не спіткнувся об щось у темряві. 
— Обережно, — сказав Олександр, направляючи ліхтарик туди, де стояв Євген. 
Той нахилився, розчистив пісок, завмер. 
— Хлопці... — тихо промовив він. — Здається, ось воно. 
Василь підійшов ближче. У світлі ліхтарика в піску лежав невеликий камінь червоного кольору, який у темряві виблискував. 
— Не може бути, — прошепотів Василь. — Він серйозно бачив це у сні? 
— Бери його, — сказав Олександр, — тільки обережно. 
Євген дістав із кишені шматок тканини, дав Василю, і той обгорнув камінь. 
— Важкий... 
Вони ще раз оглянули те місце, і рушили назад до штабу. Коли вони нарешті увійшли, Сергій підняв голову від столу. 
— Ну що, знайшли щось, чи три години просто гуляли біля річки? 
Олександр мовчки розгорнув тканину і поклав камінь на стіл. 
Сергій довго дивився на нього, не кажучи ні слова, і вперше за весь час, скільки хлопці його знали, на його обличчі промайнув вираз, схожий на справжнє здивування. 
— Невже... Молодці! 
Він підійшов до них і обійняв. 
— Спочатку подякую Ярославу, який розповів про сон. А потім вам. Але у вас ще одне завдання, і воно завтра — те саме, як у першої групи. Вони не зробили — зробите ви. На сьогодні всім до побачення! 
Наступного вечора друга команда — Василь, Євген та Олександр, — вже добре знаючи, чого чекати після розповідей першої команди про рушницю, підійшли до будівлі міськради значно обережніше. Обійшли її, перевіряючи кожне вікно, перш ніж наближатись до входу. 
— Он те вікно на першому поверсі знову відчинене, — прошепотів Олександр. — Начебто нікого немає поблизу. 
— А якщо там та... з рушницею? — Василь нервово озирнувся. 
— Все добре буде, — сказав Олександр. 
Вони застрибнули у вікно один за одним, швидко знайшли потрібний кабінет. Двері виявились незамкненими. 
Всередині Василь одразу підійшов до шафи, почав перебирати теки. 
— Краєзнавчий музей: Тварини... костюми... — бурмотів він, повторюючи ту саму послідовність, яку йому переповів Ярослав. — Ось. «Сенсаційна колекція». 
Він витягнув теку, і на диво товщу, ніж очікував. 
— Тут, здається, ще й записи є, — зауважив Євген. — Якісь нотатки самого Степана Поверховича. 
— Бери все, що стосується, — сказав Олександр. — Сергій розбереться, що йому потрібно. 
Вони склали все у сумку, ще раз прислухались до тиші коридору і рушили назад тим самим шляхом, яким прийшли. Опинившись надворі, всі троє одночасно видихнули. 
— Оце так, ми за десять хвилин все зробили, — сказав Євген. 
— Нам пощастило, — посміхнувся Василь. 
До штабу вони прийшли швидко. 
— Ось теки. 
Сергій узяв їх до рук, оглянув. 
— Оце інша справа, — сказав він. — Бачите? Не так уже й складно, якщо не панікувати. 
Ярослав закотив очі. Микола і Назар втикали в телевізор... 
Через кілька днів Назар став тихішим, ніж зазвичай. Спочатку ніхто не звертав уваги — думали, просто втомився від роботи. Ярослав бачив кілька разів, що Назар проходив повз будівлю міськради, не заходячи, лише дивлячись на освітлені вікна. Одного разу побачив, як Жанна виходить із будівлі — не сама, а з якимось чоловіком у дорогому пальті, які про щось говорили, сміючись. 
Назар не підійшов. Просто стояв у тіні на протилежному боці вулиці, дивлячись, як вони сідають в один автомобіль і від’їжджають. 
Наступного дня він не пішов до штабу. І пізніше теж. 
— Третій день його немає... 
— Може, захворів і забув сказати? 
— А хто взагалі знає, де він живе? — запитав Сергій, гасячи цигарку. 
— Я знаю, — озвався Ярослав. — Він якось мені казав. 
— Тоді сходи, перевір, — сказав Сергій. — Мені не потрібні люди, які просто зникають без пояснень. 
Ярослав неохоче погодився і ввечері пішов за адресою, яку запам’ятав ще з розмови. Двері квартири виявились незамкненими, і, зайшовши, він застав помешкання в напівтемряві. Назар сидів на підвіконні, дивлячись у вікно, і навіть не одразу озвався. 
— Назаре, ти чого сидиш у темряві? — Ярослав увімкнув світло. 
— Думаю, — коротко відповів Назар, не обертаючись. 
Ярослав сів на стілець. 
— Назаре, я хочу знати, що з тобою. Все, від початку. Не мовчи. Ти мені можеш довіряти. 
Він довго не відповідав, дивлячись у вікно. 
— Ти справді хочеш знати? 
— Хочу. 
Назар почав говорити. Спершу тихо, потім швидше. Про Жанну — мера міста. Про те, як бачив її з іншим чоловіком, як вони сміялись, сідаючи в один автомобіль, і як зрозумів остаточно, що між ними ніколи нічого не могло бути, бо хто він такий, щоб мріяти про щось подібне. 
— Я думав, що можу бути кимось іншим, — сказав він, в голосі було чути злість, — а виявилось, що я той, хто я є. Поштар, таксист, злочинець без майбутнього. І нічого з цього не зміниться. Я по життю лох! 
— Назаре, це не так, — обережно почав Ярослав. — Ти можеш... 
— Що я можу? Ти взагалі не розумієш, про що говориш! Легко тобі казати, коли в тебе нема нічого, чого хотілось би так сильно, що аж боляче! 
Він не договорив, різко рушивши до кухні. За секунду в його руці опинився ніж, який він схопив зі столу, не встигнувши навіть подумати, навіщо. 
— Назаре, — Ярослав відступив до дверей, піднявши руки, — заспокойся, я не... 
— Йди звідси! — крикнув Назар. 
Ярослав не чекав другого попередження. Він розвернувся і вибіг із квартири, скотившись сходами швидше, ніж будь-коли в житті, і зупинився лише на вулиці, важко дихаючи, притулившись спиною до холодної стіни будинку... 
Минуло кілька днів. 
Ярослав, все ще пам’ятаючи той крик, не наважувався сам іти перевіряти, і врешті попросив Миколу піти разом. 
Двері квартири знову виявились незамкненими. Всередині було тихо, надто тихо навіть для порожньої квартири. 
Назара знайшли вдома на підлозі. 
— Назар! — Ярослав впав на коліна, дивлячись, чи все з ним добре. 
На столі стояли порожні упаковки з-під якихось таблеток, поруч — пакетик із залишками трави і ще щось, що Микола навіть не намагався розпізнати. Він, вочевидь, вживав це не вперше — просто цього разу щось пішло не так. 
Виклики, приїзд швидкої. Лікарі сказали, що пульсу немає і його вже, на жаль, не повернути. 
Новина дійшла до решти учасників штабу. Ярослав сидів, втупившись у підлогу. 
— Це я винен, — прошепотів він, з очей текли сльози. — Я пішов тоді. Просто розвернувся і пішов, бо боявся, що заріже мене. 
— Ти зробив усе, що міг, — вислухав його. Він це цінував... — тихо сказав Микола, хоча голос у нього самого тремтів. 
Євген мовчки дивився у вікно. Олександр сидів, обхопивши голову руками. 
Василь сидів окремо від усіх, у кутку, не піднімаючи очей, і мовчав довше за всіх. 
— Ярославе, підійди сюди. 
Він підійшов. 
— Розкажи мені детальніше. Чому він вирішив так з собою вчинити? Ти ж у нього був. 
— Через жінку, — тихо сказав він, дивлячись кудись повз Сергія, у стіну. — Через мера. Він... закохався, а зрозумів, що нічого не вийде. 
Сергій кілька секунд мовчав, роздивляючись Ярослава, потім раптом розсміявся. 
— Через жінку? — повторив він, хитаючи головою. — Оце дурень. Стільки причин можна знайти, щоб зіпсувати собі життя, а він обрав саме цю. Класика. 
— Босе, це не смішно, — Ярослав стиснув кулаки. 
— А хто сказав, що смішно? Просто дурень. Справжній чоловік через таке не ламається. 
02.11.1994 
Сергій вирішив зустрітися з Оксаною — вона запропонувала прогулятись містом, поки в нього не було роботи. 
— Сергійку, я так за тобою сумувала! — вона повисла в нього на руці, притулившись щокою до плеча. 
— Я теж, — коротко відповів він. 
Вони рушили далі мовчки. Через хвилину вона помітила якогось знайомого чоловіка на іншому боці вулиці й почала активно махати йому рукою. 
— Оксано, — тихо, але з притиском сказав Сергій. 
— Що? Це просто мій знайомий Петро, ми ще зі школи знайомі! 
— Ти, я бачу, з усім містом зі школи знайома. 
— Ревнуєш? — вона кокетливо посміхнулася. 
— Ну звісно. І ти це чудово знаєш. Не провокуй мене. 
— Сергійку, — вона зупинилася й повернулася до нього обличчям. — Ти ж сам казав, що ми пара. То навіщо ревнувати? 
— По-перше, це нормально — ревнувати, по-друге, ти поводишся так, ніби ми не пара! Тому й ревную. 
— Та заспокойся, — вона ніжно торкнулася його щоки рукою. — Ходімо краще до мене на чай, котику. Розслабишся, заспокоїшся... 
Розум Сергія вже давно був затьмарений жадобою контролю та нав’язливою, хворобливою прив’язаністю. Він дивився на неї — красиву, безтурботну — і раптом вирішив, що виходу більше немає. Вона мала або належати тільки йому, або нікому. 
— Гаразд, ходімо, — він хитро посміхнувся. 
Удома вона швиденько заварила чай. 
— Ось твій. А я на хвилинку відлучуся, треба підпудрити носик. 
Щойно вона вийшла з кімнати, Сергій почав діяти. Стрімким, відпрацьованим рухом він дістав пакунок з отрутою й висипав його в її чашку. Свій чай він випив залпом одразу. Коли Оксана повернулася, він уже стояв біля дверей, застібаючи гудзики на піджаку. 
— Крихітко, мені треба терміново бігти у справах. 
— Вже? — здивувалася вона. — Ти ж щойно прийшов. 
— У мене знову справи... Вибач. 
— Ну гаразд, котику. До зустрічі! — вона безтурботно взяла свою чашку. 
Вона встигла зробити лише один ковток. Світ миттєво поплив перед очима. Оксана безпорадно впала на підлогу — і більше не піднялася. Вже за дверима Сергій почув, як у кімнаті з гуркотом розбилася порцелянова чашка. Він хитро, задоволено посміхнувся і пішов геть, ніби нічого не сталося...