6

Зранку Розетті було погано, тому вона залишилася вдома. 
— Розі, не сумуй без мене! 
— Гаразд, бувай! 
Гаель вже чекав на вокзалі. Поверхович запалив цигарку. Він побачив Степана і простягнув йому стаканчик. 
— Ось, купив тобі каву, мій любий друже. Попий. 
— Дякую. — Степан взяв каву і вони пішли до потяга. 
Круасан одразу почав щось розповідати — про Ліон, про галерею, про картини які треба перевезти. Сіли у вагон. Степан слухав і дивився у вікно. Приїхавши у Париж, вони зупинились на ніч. Зранку пішли до галереї. 
— Ну, — сказав Степан, оглядаючи зал. — То мені це брати? 
— Так. 
Вони почали збирати картини. За якийсь час біля галереї припаркувався чоловік, помахав їм у вікно та зайшов у галерею. Гаель оживився. 
— Степане, це Марсель. Мій новий знайомий. Він візьме картини і відвезе їх у Ліон. 
Степан подивився на Марселя, та промовив. 
— Ви там обережно з ними, бо Гаель вам голову відрубає. 
Марсель мовчки кивнув і потис Степанові руку. 
— Взагалі-то я не такий жорсткий! — обурився Гаель. 
— Ага, звісно, — хитро посміхнувся Поверхович. 
— Може вас підвезти до Ліона? — запропонував чоловік 
— Та ні, не треба, ми пішки! 
— Гаелю, ти хворий?! 
— Марселю, їдь. Ми самі розберемось. 
Чоловік поїхав. 
— Зараз зловимо таксі, Гаелю... 
— Таксі дорогі. — він підняв вказівний палець вгору. 
— Але ж пішки ми не підемо? В нас ноги відпадуть. 
— Добре, добре, друже. Пішли таксі шукати. 
Вони стояли на вулиці і махали всім машинам. Таксі знайшли швидко. Автомобіль припаркувався. Відчинились двері. 
— Куди їхати? 
— До Ліону підвезете? 
— Так, сідайте. 
Вони сіли. Водій був балакучий і всю дорогу щось розповідав, Гаель йому відповідав а Степан дивився у вікно і мовчав. До Ліона приїхали ввечері. Марсель вже чекав біля будівлі — картини розвантажені, все ціле. 
— Ось бачиш? — сказав Гаель Степану. — Надійна людина. 
— Не відрубиш голову йому? — хитро посміхнувся Поверхович 
— Скоріше тобі відрублю! 
Виставка відбулася на наступний день. Зал був великий: високі стелі, паркетна підлога та м’яке світло. Картини Гаеля висіли вздовж стін. Народу прийшло багато. Степан стояв збоку та спостерігав. Гаель метушився, вітався з гостями, щось пояснював, сміявся. 
— Степане! — він раптом махнув рукою. — Іди сюди. 
Степан підійшов. Поруч з Гаелем стояв чоловік років двадцяти дев’яти — темно-русяве волосся, карі очі, акуратний костюм та впевнений погляд. 
— Познайомся це Ріхтер Вайс. Він теж у цій сфері, ще й дегустатор. У нього скоро виставка у Дюссельдорфі. 
— Взагалі-то не виставка, а дегустація. 
— Так, тобто дегустація. 
— Ріхтер Вайс. — простягнув руку. 
— Степан Поверхович. 
Вони потисли руки. 
— Чув про вас від Гаеля. Хотів би до вас у Чернівці. Ви були колись у Дюссельдорфі? 
— Ні. 
— Тоді вам обов’язково треба поїхати. 
Під кінець виставки гості почали потроху розходитись. 
— Ну що, — Ріхтер потягнувся, — закінчуємо? 
— Закінчуємо, — кивнув Гаель. — І йдемо святкувати. 
— Святкувати що? — запитав Степан. 
— Усе! — Гаель розвів руками. — Успішну виставку. Нашу зустріч. Те що ми живі і здорові. Знайдеться причина. 
Вони вийшли і пішли в напрямку центру міста. Там зайшли в ресторан. Сівши за стіл, Ріхтер довго вибирав у меню спиртне, читаючи назви з таким виразом, наче від цього залежало щось дуже важливе. 
— Дегустатор, — пояснив він. — Це професійне. Я буду віскі. Можете звати офіціанта. 
Гаель покликав офіціантку. Вона швиденько підбігла. 
— Добрий вечір, що будете замовляти? 
Першим замовив Гаель. 
— Мені, будь ласка, ескарго та найдорожче вино. 
— Фу, — скривився Степан. — Ти слимаків їси? 
— У нас це багато хто їсть, дуже смачно, до речі. Так, тепер ти замовляй. 
Поверхович подумав. 
— Мені, будь ласка, рататуй та... текілу. 
Офіціантка записала. Вигукнув Ріхтер. 
— Мені, будь ласка, теж ескарго та віскі. 
Через дві години професійне вже мало значення. 
— Степане, — сказав Гаель, спираючись ліктем на стіл. — Знаєш що я думаю? 
— Що? 
— Я думаю що тобі личить... Франція... Бути у Франції. От. 
— Дякую, — серйозно відповів Степан. 
— Ріхтере! — Гаель повернувся до німця. — А тобі личить Україна. 
— Я там не був, але мені личить будь-яка країна де є спиртне, — відповів Ріхтер. 
— Це не відповідь. 
— Це найкраща відповідь з усіх. 
Степан посміхнувся. Вийшовши на вулицю, побачили що вже темно. 
— До готелю, — оголосив Гаель, тримаючись за стіну. — Завтра рано встаємо. 
— Куди завтра? — запитав Степан. 
— Дюссельдорф, — сказав Ріхтер. — О п’ятій. Моя дегустація там. 
— Добре. 
— О п’ятій? Чому завжди о п’ятій? 
— Бо потяги о п’ятій, — відповів Ріхтер. 
— Це не відповідь! 
— Це суперова відповідь. 
Гаель ледь не впав. Степан його швидко підхопив. 
— Обережніше! 
До готелю дійшли утрьох, тримаючись один за одного більше для рівноваги ніж з дружніх почуттів. Степан впав на ліжко не роздягаючись і одразу заснув. Будильник у готелі задзвонив о четвертій. Степан спочатку не зрозумів звідки звук, потім зрозумів, потім пожалкував що зрозумів. Гаель лежав на сусідньому ліжку, накрившись з головою. 
— Гаелю. 
Тиша. 
— Гаелю, четверта ранку! 
— Я знаю, — пробурмотів він з-під ковдри. — Я просто роблю вигляд що мене немає. 
— Не виходить. Ми маємо збиратись. 
— Дай мені ще хвилину. 
Степан встав, вмив лице холодною водою і відчув себе трохи краще. Голова боліла, але не критично. 
— Гаелю, ти встаєш? Ми зараз запізнимося. 
— Почекає нас той потяг! 
— Вставай! 
— Не даєш мені подрімати! 
Гаель різко встав, заправив ліжко, швидко вдягнувся, вмив обличчя та взяв свої речі. 
— Ти теж так швидко збирався, коли ми їхали на виставку у Париж? 
— Так, а через тебе ми ледь не запізнились. Ти повільно збираєшся. 
Вони вийшли. Ріхтер зустрів їх у холі — виспаний, гарно вдягнутий. 
— Як це у вас виходить? — Гаель подивився на нього з підозрою. 
— А я думав що тільки Гаель так вміє. 
— Це все, хлопці, тренування, — відповів Ріхтер. 
— Нелюдське це твоє тренування. 
— Не заздри. 
— Йдемо вже! Посперечаєтеся ще у потязі. 
До вокзалу вони дійшли мовчки. У потяг сіли вчасно — о п’ятій. Поверхович одразу притулився до вікна і задрімав... Дюссельдорф зустрів їх дощем. Поверхович вийшов з потяга і подивився на небо. 
— А тут завжди так? 
— Тут погода постійно непередбачувана. Я сам не знав що буде дощ. 
Ріхтер впевнено пішов вперед. 
— Йдемо до мене додому, там можна залишити речі. 
— Пішки? — запитав Гаель. 
— Пішки. 
— А чого не на таксі? 
— Гаелю, — Ріхтер зупинився і подивився на нього. — Звідси до мого дому п’ять хвилин. 
Вони зайшли до квартири. 
— Заходьте до вітальні, там можете залишити речі. 
Степан і Гаель поклали валізи. 
— Хлопці, п’ять хвилин і йдемо до залу, — сказав Ріхтер. 
— Ти тільки «п’ять хвилин» і вмієш казати? — запитав Гаель. 
— Ні. Ще вмію казати «це найкраща відповідь з усіх». 
Гаель розгнівався. 
— Йдемо вже, не сваріться, — втрутився Степан. 
Зал виявився за кілька кварталів. 
— Завтра тут буде дегустація, — сказав він, відчиняючи двері. — Хотів щоб ви побачили до того як прийдуть люди. 
Зал був великий і поки що майже порожній. Столи розставлені вздовж стін, бокали акуратно виставлені рядами. Працівники носили тарілки і розкладали таблички. 
Степан пройшовся вздовж столу. 
— І що тут буде? 
— Вина, сири та шоколад. Люди приходять, пробують, оцінюють. 
— І за це платять? 
— Так. 
— Непогана робота, — сказав Гаель. 
— Краща за твою? — запитав Степан. 
— Тут їдять. У нас тільки дивляться. 
Ріхтер пройшовся вздовж столів, щось перевірив, кивнув сам собі. 
— Гаразд. На сьогодні все. Йдемо вечеряти. 
— Нарешті, — сказав Гаель. 
Ріхтер привів їх у невеликий ресторан неподалік. 
— Тут добре готують, — сказав він, сідаючи за стіл. 
— Ти тут часто буваєш? — запитав Гаель. 
— Достатньо. 
Офіціант підійшов і поклав меню. 
— Що рекомендуєте? — запитав Степан. 
— Суп айнтопф, ковбаски, шніцель, свиняча рулька. Ще до м’ясного може бути запечена картопля. 
— А з напоїв що у вас? — сказав Гаель. 
— Можете в меню подивитись. 
Замовили — Круасан замовив свинячу рульку з картоплею, Поверхович ковбаску з картоплею, Вайс суп. Всім принесли пиво. 
— А ти пиво теж дегустуєш? — запитав Гаель у Ріхтера. 
— Ні. 
— То значить є межа? 
— Межі немає. Просто люблю пити пиво. 
— Я так і знав. Ти тому й пішов працювати дегустатором. 
Степан відкусив ковбаску і кивнув. 
— Ну... Непогано. 
— Краще ніж котлета по-київськи? — запитав Гаель. 
— Котлета по-київськи це не ковбаска. Тому сказати не можу. 
— Це не відповідь. 
— В сенсі це не відповідь? В котлеті по-київськи всередині масло і це котлета. А це, те що я їм зараз — ковбаска. 
— Степане це не відповідь. 
— Ти... — не встиг договорити Поверхович 
— Це найкраща відповідь, — втрутився Ріхтер, піднявши вказівний палець вгору. 
Гаель показав йому кулак. Їли мовчки. 
— Завтра о котрій починається? — запитав Степан. 
— О десятій, — відповів Ріхтер. 
— О десятій? — Гаель підняв голову. — А випадково не о п’ятій? 
— Ні. 
— Чудово. Перший нормальний ранок за весь тиждень. 
— Але для тебе... 
— Ні, для мене нічого! Все, йдемо. 
Повернулись до квартири Ріхтера пізно. Степан ліг на диван у вітальні і одразу заснув. Зранку Ріхтер підняв їх о дев’ятій. 
— Встаємо! 
Поверхович піднявся, протер очі і пішов вдягатись. Гаель далі лежав і не ворушився. 
— Ще година. 
— Година до виставки. Вставай. 
— Ну, Ріхтере... 
— Гаелю, вставай. Степан вже встав і вдягнувся. 
Гаель встав. 
— Снідати будемо? — запитав він. 
— Вдома є хліб і кава, — відповів Ріхтер з кухні. 
— Хліб і кава, — повторив Гаель. — Чудовий сніданок. 
— Не скаржся. Через годину будеш їсти сир і пити вино. 
— Це не відповідь! 
— Це ідеальна відповідь. 
— Ти мене виводиш з себе! 
Поїли швидко і вийшли. До залу прийшли за двадцять хвилин до початку. Ріхтер одразу пішов перевіряти столи, переставляв бокали, читав таблички. Степан і Гаель стояли збоку. 
Незабаром почали приходити люди. Ріхтер вітався з кожним, щось пояснював, вказував на таблички. 
Поверхович підійшов до одного зі столів і подивився на бокали. 
— І з чого починати? 
— З лівого краю, — сказав Ріхтер, проходячи повз. — Завжди з лівого. 
— Чому? 
— Бо так треба. 
Степан і Гаель пробували вина, сири, шоколад. Ріхтер коментував кожну позицію — звідки, якого року, з чим поєднується. Поверхович слухав і кивав, хоча половину не розумів. 
— Тобі подобається? — запитав Гаель. 
— Та... так. Незвично, але смачно. У нас теж є дегустації, але не в такому форматі. 
— Це не відповідь, — сказав Гаель. 
— Нормально я пояснив, відстань, — відповів Поверхович 
Останні гості розходились повільно. Ріхтер ще довго стояв біля одного зі столів, перевіряючи щось у блокноті, поки працівники прибирали бокали. Вийшли із зали о першій. 
— Ну що, — сказав Ріхтер. — Як враження, Степане? 
— Чесно? Я думав, буде нудна формальність для багатих людей. А виявилось цікаво. Особливо той сир із цвіллю — я навіть запам’ятав назву. 
— У тебе хороша пам’ять, — сказав Ріхтер. 
— Не завжди, — втрутився Гаель. 
— Гаелю! По писку отримаєш! — Поверхович штовхнув його ліктем. — У нас в Чернівцях такого формату дегустацій справді немає. Є дегустації вин, але простіше. Просто наливають і п’єш. 
Вони дійшли до квартири Ріхтера, зібрали речі. 
— Коли потяг? — запитали Ріхтер і Гаель разом. 
— А ви що, зі мною в Чернівці їдете? 
— Так. Я хочу показати Ріхтеру твій музей. 
— Гаель про твій музей розповідав так, що тепер цікаво на власні очі подивитись, — додав Ріхтер. 
— Розповідав погано чи добре? 
— По-різному, — посміхнувся Ріхтер. 
Гаель показав йому кулак. Поверхович подивився на квиток: 
— Потяг у шість вечора. 
— Ну тоді не зволікаємо! — сказав Гаель. 
Вони взяли валізи і вийшли з квартири. До вокзалу йшли пішки. Потяг вже стояв. Сіли. Їхати до Чернівців треба було три дні. Гаель одразу дістав колоду карт. 
— Хтось грає? 
— У що? — запитав Поверхович. 
— У дурня. 
Степан хитро посміхнувся. 
— Я не проти. 
— А ти? — Гаель подивився на Ріхтера. 
— Чого б ні, — відповів той, відклавши книгу. 
Гаель закотив очі. 
— Ну все, тепер двоє проти мене. 
Зіграли перший раунд — Гаель програв одразу. У другому програв Ріхтер, чим неабияк здивував самого себе. 
— Дегустатор, — сказав Гаель з помстою в голосі, — а в карти не вмієш. 
— Це різні навички. 
— Це виправдання. 
За три дні дороги вони встигли зіграти в дурня більше разів, ніж можна порахувати — Поверхович виграв здебільшого, чим неабияк здивував обох — і добряче виспатись. Час від часу хтось коментував краєвиди за вікном, але здебільшого розмова крутилась навколо карт і того, хто кому винен наступну гру. На третій день потяг нарешті прибув до Чернівців. 
Зібрали валізи і вийшли з вагона. 
— Нарешті, — сказав Гаель, потягуючись. — Три дні в потязі — це забагато. 
— Зате я виграв у дурня, — нагадав Поверхович, посміхаючись. 
— Не нагадуй! 
Дійшли до автомобіля Степана. Валізи поклали в багажник, хлопці сіли. 
— Нарешті можна нормально сидіти, — сказав Ріхтер. 
Степан Поверхович завів двигун. Виїхали. Гаель одразу опустив вікно і висунув руку, ловлячи ранкові промені сонця. 
— Гарне місто, — сказав він. 
— Ти ж вже тут був. 
— Знаю. Все одно гарне. Обожнюю це місто. 
До музею доїхали швидко. Валізи хлопці поки залишили у музеї. Десята ранку. 
— Добрий день, пані Ларисо! — привітався директор. 
— Добрий день. Ви вже приїхали? 
— Так. Мої іноземні друзі приїхали сюди. Чекають на вулиці. А ось і їхні валізи. 
«Лабрадор» одразу взяла валізи і віднесла в кабінет Степана. 
— Добре, тоді у музей я прийду через дві години. 
Лариса Хрещатик кивнула. Степан вийшов з музею. 
— А куди тепер? — запитав Гаель. 
— Покажу місто Ріхтеру, — сказав Поверхович. 
Сонце вже піднялось вище, тротуар поступово заповнювався людьми. Хтось йшов на роботу, хтось прогулювався. 
— Гарно, — сказав Ріхтер, оглядаючи фасади. — Дуже гарно... У вас тут все має історію. 
Пройшлись не поспішаючи. Степан показував окремі будинки, розповідав щось коротко про кожен. Гаель кілька разів зупинявся, щоб щось сфотографувати. 
Вони дійшли до кав’ярні. Степан купив усім по чашці. 
— Куштуй, — сказав він Ріхтеру. — Скажеш, чи гірше за німецьку. 
Ріхтер сьорбнув, подумав. 
— Інша. Але не гірша. 
Гаель тим часом фотографував вивіску про тютюн та алкоголь, ледь не наступивши на жінку з візком. 
— Гаелю, обережніше! 
— Вибачте! — крикнув він з акцентом навздогін, не відриваючись від фотоапарата. 
Пройшли ще трохи — повз книгарню, повз церкву. 
— А тут можна зайти? — запитав Ріхтер, зупинившись біля церкви. 
— Можна. Хочеш? 
— Цікаво подивитись. 
Зайшли всередину на кілька хвилин — тихо, прохолодно, пахло воском. Ріхтер уважно роздивлявся розписи на стелі, Гаель обережно фотографував, намагаючись не привертати уваги. Вийшли. 
— А тепер саме цікаве. Йдемо до мого музею. 
Вони пішли в напрямку музею. Зайшовши, він почав проводити екскурсію. Відділ з тваринами, костюмами різних епох. І нарешті — найсенсаційніша, найцікавіша колекція у цьому музеї. 
— Дивіться. 
Ріхтер і Гаель зупинились біля вітрини і уважно спостерігали за камінцями. 
— Гарно, — нарешті сказав Ріхтер. — Що це за камені? 
— Довга історія, — коротко відповів Степан, і, помітивши, що Гаель уже готовий розпитувати далі, швидко додав: — Розповім за чаркою. Ходімо в мій улюблений заклад, тут неподалік. 
— О! Нарешті, — зрадів Гаель. 
— А валізи? — запитав Ріхтер. 
— Заберемо з собою, — сказав Гаель. — Готель же неподалік, не тягнутись потім знову в музей. 
Вони втрьох, прихопивши валізи, вийшли з музею й попрямували до закладу. 
— Ну, — Гаель сів за стіл і, ставлячи валізу собі під ноги, — що тут взагалі п’ють? 
— Все, — усміхнувся Степан. — Але раджу вам спочатку спробувати щось місцеве. 
Перша чарка розв’язала язики набагато швидше, ніж будь-яка з попередніх вечірок за кордоном. Ріхтер, який зазвичай тримався стримано, вже за годину голосно сперечався з Гаелем про те, чиє вино краще — французьке чи німецьке, хоча вина на столі не було. 
— Степане, — Гаель гикнув, наливаючи собі ще, — а в тебе... тост є? 
— За що? 
— За... — Гаель на мить замислився, — за все! Знову! 
Степан підняв чарку, хоча рука вже трохи не слухалась. 
— За друзів, — сказав він, — і за те, щоб завтра... завтра нічого не боліло. 
— Оце тост! — вигукнув Ріхтер, чомусь німецькою, хоча за столом усі й так розуміли, про що йдеться. 
Вечір розтягнувся довше, ніж хтось із них планував, і коли Степан нарешті підвівся, щоб іти додому, ноги його явно мали власну думку щодо напрямку руху. 
— Я... сам дійду, — запевнив він друзів, тримаючись за спинку стільця. 
— Точно сам? — з сумнівом перепитав Гаель. 
— Точно, — Степан махнув рукою і, хитаючись, попрямував до виходу під сміх і оплески обох приятелів, які самі були в не набагато кращому стані. 
— А ми тоді в готель, — гукнув йому вслід Ріхтер, піднімаючи свою валізу. 
Дорога додому розтягнулась мало не на годину — Степан кілька разів звертав не туди, один раз привітався з ліхтарним стовпом, переплутавши його з якимось сусідом, і нарешті, з превеликими труднощами, дістався до дверей будинку Розетти. 
Він постукав — точніше, кілька разів гупнув кулаком по дверях, забувши, що є дзвінок. 
Двері відчинились. Розетта, ще в халаті, здивовано дивилась на нього. 
— Степане? Ти ж мав бути ще... — вона не встигла договорити. 
— Розетто... — Степан широко всміхнувся, дивлячись на неї, — Сонечко моє... зіронько... бджілко моя працьовита... 
— Степане, ти пив? Від тебе тхне. 
— Трошки, — він показав пальцями відстань завбільшки з пляшку. — Зовсім трошки. 
Він раптом опустився на коліна прямо перед нею і обхопив її руками за талію, притулившись обличчям до неї. 
— Найкраща жінка на світі, — пробурмотів він. — Найдобріша... найрозумніша... 
— Степане, піднімись! — Розетта спробувала його підняти, але він лише міцніше обійняв її, не рухаючись з місця. 
— Не хочу. Мені тут добре, — він подивився на неї знизу вгору. — Не хочеш мене донести? 
— Степане, я не донесу тебе навіть до дивана! — вона спробувала його підняти ще раз, безуспішно. 
Кузя, почувши гамір, вибіг у коридор і почав радісно скакати навколо, ще більше заплутуючи й без того складну ситуацію. 
Вона, зрозумівши, що самотужки з чоловіком удвічі важчим за неї вона нічого не зробить, розгублено озирнулась, шукаючи хоч якийсь вихід із ситуації, поки Степан продовжував бурмотіти щось про те, яка вона неймовірна, притулившись щокою до її живота. 
— Гаразд, — зітхнула нарешті Розетта, оглядаючи ситуацію з усіх боків і не знаходячи жодного реалістичного способу перетягнути чоловіка, який обіймав її ноги. — Тоді спатимеш тут. 
— Де тут? — пробурмотів Степан, не піднімаючи голови. 
— Прямо тут, у коридорі. 
— На підлозі? 
— На підлозі, — підтвердила вона. — Іншого варіанту я тобі гарантувати не можу. 
— Гаразд, — задоволено погодився він. 
Розетта якусь мить постояла, дивлячись на нього зверху, потім зітхнула, взяла з кімнати невелику подушку й підклала йому під голову. 
— Ти мене любиш? — сонно запитав Степан, вже наполовину провалюючись у сон. 
— Люблю, — погодилась вона, сідаючи прямо на підлогу поруч, притулившись спиною до стіни. 
Кузя, не бажаючи лишатись осторонь, підбіг і вмостився з іншого боку від Степана, поклавши голову йому на руку.