5

Поки Степан Поверхович та Розетта облаштовували спільний побут, зовсім у іншому кінці міста починався звичайний робочий день. Назар Тихохід, учасник секретного угруповання Сергія. 
Того ранку він ніс посилку, адресовану якомусь Прессаку на вулиці Руській. 
— Стоп... Прессак? А це випадково не Василь? 
Назар сіпнув хвіртку раз, другий, третій. 
— Відкривайся ж... 
Раптом з хати вибігає Василь в шортах та шльопанцях. 
— Чого з самого ранку за хвіртку смикаєш? 
— І тобі привіт, — хмикнув Назар. — Ти, телепню, який ранок? Дванадцята! Навіть, — він подивився на ручний годинник, — вже без двадцяти перша! 
— Я так зрозумів, ти мені посилку приніс. 
— Ні, я тобі приніс довідку, що ведмеді взимку сплять менше за тебе влітку, — з сарказмом відповів він, і дав у руки. 
— Дякую... Вибач, — Прессак дав йому гроші. 
— Не вибачаю! — вигукнув Тихохід, хитро посміхаючись, і пішов. 
— Ну от, образив людину з самого ранку, — крикнув Василь йому вслід, надувшись. 
— З самого обіду, — не обертаючись, поправив Назар. 
В обід у нього було ще одне доручення — занести папери в міську раду. Доходячи вже до самої будівлі міськради, він зачепився і здер шкіру біля ока. 
— Ай! От зараза... — вигукнув він, притискаючи подряпину долонею. 
Крові було небагато, але пекло неприємно. Він озирнувся в пошуках хоч чогось, чим можна перев’язати руку, не знайшов нічого, вирішивши не зважати, зайшов усередину, тримаючи папку з документами під пахвою. 
Всередині був довгий коридор з однаковими дверима. Назар, морщачись від подряпини, штовхнув перші двері, на яких, як йому здалося, було написано потрібний номер кабінету. За столом сиділа жінка: висока — це було видно навіть сидячи, довге фіолетове волосся з рівною чолкою, бліде обличчя і сіро-блакитні очі. 
Він застиг. 
— Добрий день, пані Вишневська, це вам офіційний документ від... 
— Гаразд... Підійди сюди. 
Він підійшов. 
— В тебе подряпина біля ока. Ось ватка, бинт та спирт на всякий випадок, не занеси інфекцію. 
— Дякую... — він почервонів. — Але ж я маю вам потім це віддати. 
— Нічого не потрібно. Для своїх же жителів міста, тим більше. Будьмо знайомі, я Жанна Вишневська. 
— Я... Назар Тихохід... Приємно з вами познайомитися... — він посміхнувся. — До побачення, бо я маю бігти! 
— До зустрічі! 
Коли він вийшов з міської ради, він відчув щось дивне. 
— Ха, та невже мені мер міста подобається?.. Невже... — він подивився на свою руку, та різко закричав на всю вулицю, — Ненавиджу! 
29.07.1994
Рівно о першій дня всі шестеро вже сиділи в штабі. Сергій зайшов, кинув оком на присутніх і сів за стіл. 
— Відпочили? — запитав він сухо. 
— Відпочили, — відповіли всі окрім Назара. 
Сергій довго мовчав, потім дістав з кишені фотографію і поклав на стіл. 
— Перша команда, ваше завдання: цей чоловік мені винен більше, ніж може віддати. Час вийшов. 
Назар узяв фотографію першим, застиг, а потім широко всміхнувся, впізнавши обличчя. 
— Ха, та невже це Тимофій! — вигукнув він. — Однокласник мій. Знущався над мною у школі. 
— Тобто ти його вже знаєш? — уточнив Сергій. — Це чудово. Тоді ви ж виконаєте завдання? 
— Ще й як знаю! — Назар мало не засміявся. — Так! Обов’язково. Коли? 
Микола підняв брову, дивлячись на нього так, ніби бачив уперше. 
— Ти... радієш? 
— А що, не можна? 
— Можна, — Микола знизав плечима і, за секунду подумавши, кивнув сам собі. — Гаразд. Зробимо. 
Ярослав тим часом сидів білий, як стіна, дивлячись то на фотографію, то на Назара. 
— Я... я не можу, — пробурмотів він. — Я навіть курку зарізати не можу, мене мама завжди просила, а я тікав. 
— Ярославе, це твоя робота і ти маєш її виконати. 
— А якщо я...? 
— Без якщо. 
Сергій перевів погляд на другу команду. 
— У вас — інша справа. На вокзалі є одна провідниця. Зараз згадаю її ім’я. — він подумав, — Агнеса Сан... 
— І що ми маємо зробити? — запитав Олександр. 
— Викрасти її. Тихо, без шуму та метушні. І привезти сюди прямісінько до мене. 
Євген нахмурився. 
— Живою? 
— Обов’язково, — сказав Сергій. — Мертва мені поки не потрібна. 
Василь відчув, як у животі щось стиснулось. 
— А якщо вона закричить? 
— Тоді ви щось зробите, щоб не закричала, — байдуже відповів Сергій. — Мотузка, шарф, власна кмітливість. Обирайте. Тож, питання ще є? 
Ніхто не відповів. 
— Тоді час пішов. І не забудьте балаклави. 
Хлопці вийшли зі штабу. 
Перша команда. Ярослав ішов останнім, тримаючись на кілька кроків позаду. 
— Назаре, — тихо покликав він, — ти впевнений? 
— Більше, ніж будь-коли в житті, — весело відповів Назар, потираючи руки. — Знаєш, скільки разів він мене в шафу з речами замикав? Тепер моя черга. 
— Це не гра в шафу, а... — пробурмотів Ярослав, його перебили. 
— Знаю, — Назар раптом посерйознішав, але усмішка з обличчя не зникла. — Тому й краще. 
Микола йшов мовчки, вивчаючи адресу на аркуші. 
— Ти або найщиріша людина, яку я знаю, — сказав він нарешті, — або найстрашніша. 
— Може, і те, і те, — знизав плечима Назар. 
Друга команда. 
Василь ішов у напрямку вокзалу, поглядаючи на годинник що п’ять хвилин. 
— Все добре? — запитав Василь 
— Я..Вчитель історії.. 
— Все буде добре, — Олександр дістав з кишені шматок тканини і моток мотузки, які прихопив зі штабу. 
Євген глянув на речі в його руках і зблід. 
— Ти... серйозно готувався? 
— А ти думав, я жартував? Це моя робота. Якщо ви боїтеся я сам можу піти. А ви мене почекаєте на вулиці. 
Василь поклав руку на плече Євгену. 
— Командир Олександр, гаразд. Я з ним постою. 
Олександр посміхнувся, пішов. 
Євген з Василем сіли на лавку. 
— Є цигарка? 
— Тримай... 
Тим часом перша команда практично доходила до під’їзду жертви. Назар вдивився у освітлені вікна. 
— Ось, он те вікно, друге зліва, — прошепотів він. — Кухня. А спальня — з іншого боку, там світло вже погасло. 
— А звідки ти знаєш, де в нього спальня? — здивувався Микола. 
— Я йому пошту кожні три дні ношу, — буркнув Назар. — Знаю цю квартиру краще, ніж свою власну. 
— То що робити будемо, який план дії? 
— Я вдягнув форму поштаря, і зараз вдягну берет. Взяв те, що я йому мав доставити сьогодні вранці. 
— І далі? 
— Ти вдягаєш балаклаву, йдеш позаду нього і прямо в спину пуляєш ножем. Ти одразу маєш витягнути. Але це бажано зробити, коли я вже піду. 
Микола кивнув. Ярослав тремтячими руками, тримав балаклаву. 
— А мені можна без? 
— Ти дурний? 
— Тобі — можна, — сказав Назар. — Ти взагалі не йди. Стій на вулиці. 
Назар зайшов до під’їзду, дійшов до дверей і постукав. За хвилину двері відчинив Тимофій — заспаний, в майці, з невдоволеним обличчям. 
— Виродок, ти чого о такій годині? — пробурчав він. 
— Посилка прийшла, — бадьоро сказав Назар, простягаючи конверт. — Мала бути ще зранку, вибач за затримку. 
— Не вибачаю, ти ж завжди зранку приносиш. 
— Сімейні справи. 
— У тебе ж нема сім’ї. 
— Хто сказав, що немає? 
— А...Точно, вони ж кожного дня п’яниці влашутовують. 
— Ти хочеш типу мене цим принизити? Тому я й працюю на двох роботах, щоб погасити нарешті ці борги. З самого дитинства. 
— А я вже думав, що ти любиш роботу. 
— Дуже люблю, — усмішка на його обличчі стала якоюсь іншою — гострішою. 
— Ой давай вже цей конверт, мене від тебе нудить, — взяв конверт. 
— Гаразд, тоді до зустрічі! — він пішов, закрив двері. 
Микола ступив з темряви коридору так тихо, що навіть Тимофій не почув кроків, аж поки не відчув різкий біль між лопатками. Він впав. 
— Ай! Наза... — шукав він очима, — Назаре! Допоможи! Будь ласка! 
Микола швидко витягнув ніж, кинув його, і швидко непомітно вибіг. На крики вибігла з квартири сусідка. Вона зайшла до квартири, побачила Тимофія, викликала швидку. 
— Що сталось? 
— Я... не знаю... До мене прийшов поштар. Коли він пішов, мені хтось у спину пирнув ножем. 
Коли швидка приїхала, він вже був не живий. Завдання виконано. 
Друга команда. Олександр повернувся до лавки, де на нього чекали Василь та Євген. У руках він тримав дівчину, замотану в куртку. 
— Ну як? — підвівся Василь. 
— Готово, — коротко відповів Олександр, посміхаючись. 
— Вона ж... жива? 
— Звісно жива, — кивнув Олександр. — Просто спить. Сподіваюся, довеземо. 
Вони втрьох рушили назад до штабу, по черзі підмінюючи один одного, щоб нести жінку. 
— Довго ти з нею морочився, — зауважив Василь. 
— Довше, ніж думав, — Олександр витер лоба рукавом. — Спершу опиралась. Потім заспокоїлась. 
— Заспокоїлась, чи ти щось зробив, щоб заспокоїлась? — примружився Євген. 
— Друге. 
У штабі вже чекав Сергій. Побачивши їх у дверях, він підвівся з-за столу. 
— Швидко ви це зробили, — з якимось задоволенням протягнув він. 
— Швидко? Ми три години там простояли. 
— Для такої справи навіть дуже швидко, — Сергій нахилився над жінкою, оглядаючи її. — Жива. Добре. Молодці. 
Євген стояв осторонь, руки в нього все ще трусились. 
— А тепер що з нею буде? 
Сергій випрямився, і усмішка на його обличчі стала такою ж холодною, як і його погляд. 
— Це вже не ваше діло. 
Сергій дістав з шухляди мотузку і, поки Олександр тримав жінку, зв’язав їй руки, вже цілком спокійно, наче робив це не вперше. 
— Хто вона взагалі така? — наважився запитати Василь. 
— Агнеса Сан, — відповів Сергій, не відриваючись від справи. — Провідниця одного з потягів. І, що важливіше, — донька начальника вокзалу. 
Євген здивовано підняв брову. 
— І що з того? 
— А з того, — Сергій нарешті випрямився, задоволено оглядаючи зв’язану жінку, — що начальник вокзалу вже два місяці не пускає мої вантажі повз митний контроль. Каже, надто підозрілі. Тепер, гадаю, пропустить без питань. 
— Тобто ти будеш її тримати, поки він не погодиться? — уточнив Олександр. 
— Саме так, — кивнув Сергій. — Завтра вранці подзвоню йому. Скажу, що донька в мене в гостях і дуже скучає за татом. А татові доведеться вирішити, що йому дорожче. 
Василь відчув, як у нього всередині щось стиснулось ще сильніше, ніж біля вокзалу. 
— А якщо він піде в міліцію? 
— Він не має права, — впевнено сказав Сергій. — Батьки ж так не роблять, коли на кону дитина. Особливо коли дитина — єдина. 
Він взяв її і поніс у порожню, темну кімнату, прив’язав до стільчика, присів біля Агнеси, яка почала повільно приходити до тями, і доторкнувся до її щоки. 
— Прокидайся, красуне. Розмова з татком чекає на тебе завтра. Вирішимо твою долю, — він хитро посміхнувся. 
Агнеса розплющила очі, ще каламутні від дурману, і, побачивши перед собою чуже обличчя, спробувала відсахнутись, та мотузки не дали й поворухнутись. 
— Де я... — прошепотіла вона. 
— У гостях у поганого дядька, — усміхнувся Сергій. — Мабуть, ненадовго. Все залежить від твого батька. — він доторкнувся пальцем до її носа. 
— Не чіпайте мене! 
— Ще чого. — він піднявся. — Добре, красуне, до завтра. 
Він пішов та зачинив двері. 
— Хлопці, завтра вільні. Щоб післязавтра об одинадцятій дня тут були. Олександр завтра зранку. Тут. 
Вони пішли. Вранці, ще до сходу сонця, Олександр прийшов до штабу. Сергій уже чекав на нього, сидячи за столом. 
— Начальника треба остаточно прибрати, — сказав Сергій без вступу. — Цього разу — постріл. Швидко, і щоб потім не вичислили. 
Він дістав пістолет і коробку патронів, поклав на стіл перед Олександром. 
— Сподіваюся, ти знаєш, як користуватися? 
— Знаю, — коротко відповів Олександр, беручи зброю. 
— Тоді йди. 
Олександр кивнув і вийшов, не сказавши більше нічого. 
Сергій залишився сам і за кілька хвилин зайшов у кімнату, де тримали Агнесу. Дівчина, прив’язана до стільця, виснажена й налякана, здригнулася всім тілом, коли двері відчинилися. 
— Ну що, красуне, — Сергій підійшов ближче. 
— Не підходьте! 
Сергій не звернув на це жодної уваги. Він присів поруч, узяв її підборіддя рукою, змушуючи дивитися на себе, і Агнеса застигла від жаху, наважуючись навіть не поворухнутися. 

Через хвилину він дістав з кишені кілька таблеток і впихнув їй у рот. 
— Так буде простіше для всіх, — байдуже сказав він, дивлячись, як її очі поступово тьмяніють, а тіло обмикає в мотузках. 
Коли все скінчилося, він повез її за місто. 
Повернувшись, він застав у штабі Олександра, який щойно привіз вантаж. 
— Готово? — запитав Сергій. 
— Готово. А ще привіз те, що треба. 
У вантажі лежали мотузки, кілька пістолетів, коробки патронів, рукавиці й ще одна коробка таблеток — новий запас на майбутнє. 
Сергій оглянув усе, задоволено кивнув і дістав з кишені гроші, простягнувши Олександру. 
— Хороша робота, — сказав він. 
Тим часом Поверхович вже сидів у кабінеті і щось писав у блокноті. На колінах у нього сидів Кузя. Раптом хтось постукав у двері. 
— Заходьте. 
— Мій любий друже Поверховичу! 
Степан одразу встав, поклав Кузю на підлогу і пішов назустріч. Кузя теж підбіг до гостя. Вони з Гаелем обійнялись. 
— Друже, а ти мені не писав що в тебе з’явився цуцик. Такий милий. Як його звати? 
— Кузя. 
— Ти його назвав кузен? 
— Телепню, який кузен. Ку-з-я. Кузя. 
— А... Кузя, — Гаель вимовив це ім’я з французьким акцентом, наче все одно казав «кузен». 
— Ну так ось. — Гаель сів на стілець і став серйознішим. — Я приїхав до тебе бо мені потрібна допомога. Скоро у мене виставка у Ліоні. Мені треба щоб ти поїхав зі мною. Потім можемо трохи випити. 
— Ти пам’ятаєш як ми пили останній раз? Ти хочеш щоб нас знову за двері викинули? 
— Нічого вже більше не скажуть. — Гаель махнув рукою. — До речі там ще буде чоловік — Ріхтер Вайс. Познайомишся з ним. У нього виставка у Дюссельдорфі. 
— Дюссельдорф? Ого. В Дюссельдорф обов’язково маю поїхати. 
— Так ось, сьогодні збирай речі. Завтра о п’ятій ранку щоб був біля вокзалу. 
— Гаразд, домовились. 
Гаель пішов. Степан записав. Написав заяву, що їде. Приніс Ларисі Хрещатик. 
Кінець робочого дня, він взяв Кузю на руки. Він сів за авто, під’їхав до міської ради. Розетта вийшла. 
— Степане, дякую. 
— За що? 
— За все... Я б зараз на тролейбусі їхала. 
— Не забувай, ми зустрічаємося. Забудь вже про тролейбуси чи автобуси. В тебе є свій власний водій. До речі, я на два тижні за кордон їду. 
— Куди? 
— Спочатку на виставку мого друга, він художник. А потім в Дюссельдорф. 
— Зрозуміло. 
— Не сумуй за мною. 
— Гаразд, — вона посміхнулась. 
Приїхали, він почав збирати речі. 
— Степане, може тобі допомогти? 
— Ні, не потрібно. Ти взагалі не маєш права навіть за плитою стояти. Тільки у ліжку лежати. — він посміхнувся їй. 
— Степанчику, я ж так розлінуюся. 
— Ти й так у мене працьовита бджілка. Я, як приїду, приготую тобі щось дуже смачне. Навчуся спеціально готувати. 
Він підійшов до неї і поцілував. Кузя радісно крутився біля них. Після поцілунку він хитро посміхнувся. 
— Що, Степанчику? 
— Нічого, — невинно відповів Степан, знову закидаючи в валізу сорочку. — Просто думаю, як ти два тижні протримаєшся без Степана Поверховича. 
— Якось протримаюсь, — вона склала руки на грудях. — Я й до тебе якось жила. Але тепер знаєш, як добре, коли є хтось, хто вранці робить тобі каву коли я навіть не прошу. З чотирма ложками цукру, а я люблю з трьома. 
— Взагалі-то з ідеальною кількістю цукру. Солодша набагато смачніша. — він підморгнув. 
— Степане Поверховичу, — вона спробувала звучати суворо. — Я якось витримаю цих два тижні без твоєї кави. 
— А без мене? 
Розетта на мить завагалась. 
— Ось бачиш, — задоволено сказав Степан, — навіть відповісти не можеш. 
— Бо ти зазнався, — вона штовхнула його в плече. — Ще один такий коментар — і я передумаю тебе проводжати. 
— Тоді помовчу, — він підняв руки, хоча усмішка з обличчя нікуди не поділась. — Але тільки тому, що люблю тебе, а не тому, що я злякався. 
— Певна річ, — вона закотила очі, та все ж підійшла і обійняла.