4

07.07.1994 
Степан прокинувся в десятій. Ретельно готувався — кілька разів міняв сорочку, поправляв комір та милувався собою в дзеркалі. 
О дванадцятій вийшов з музею і став біля центрального входу чекати. 
Розетта з’явилась за кілька хвилин — у гарному темно-синьому платті. Він відчув як щоки почали горіти. 
— Розетто, тобі... тобі дуже гарно. Тобі пасує це плаття, — трохи запнувся на середині фрази. 
— Дякую. Куди підемо? 
— А... пішли в мій улюблений ресторан? Там продають дуже смачні вареники з вишнею. 
— Гаразд, пішли. 
Йшли до ресторану мовчки. 
Підійшли. Поверхович потримав їй двері, вона подякувала. Сіли за стіл. Замовив вареники з вишнею, вона борщ. 
— Може по трохи вина? 
— Я не проти. 
— Тоді зараз замовлю... 
Замовив вино. Принесли страви. 
— А як ти взагалі став директором музею? — запитала Розетта. — Ти ж молодий для такої посади. 
Він явно зрадів темі. 
— Мені було двадцять чотири. Двадцять чотири! А вони мене вибрали. Серед усіх кандидатів. Я був наймолодший. 
— Угу, — сказала Розетта, посміхаючись. 
— Зазвичай директори старші. Набагато. А тут — я. — Знизав плечима. — Мабуть побачили потенціал. 
— Мабуть. 
— Точно побачили. За три роки я організував більше вісімдесяти виставок. Попередній директор за десять років зробив двадцять. 
Розетта подивилась на нього. 
— Вісімдесят? 
— Двадцять п’ять у рік мінімум, — підтвердив Степан. — Іноді тридцять. 
Розетта подивилась на нього уважніше. 
— Стоп. Я тебе вже бачила. По телевізору, років три тому. У тебе тоді було коротке волосся і ти був без вусів. 
— Точно. Якесь місцеве інтерв’ю про музей. 
— Я пам’ятаю! Ти ще тоді так серйозно про якісь експонати розповідав. 
— Я завжди серйозно розповідаю. 
— Тоді ти виглядав інакше. 
— Молодший був. Гарний був? 
— Звісно. І зараз теж. 
Він почервонів. 
— Мені... мені приємно це чути. 
— Почекай, то ти справді зустрічаєшся з Оксаною? 
— Ти що, справді їй віриш? Ні звісно, в мене ніколи не було дівчини. 
— Серйозно? 
— Так. За мною багато бігало жінок, але вони не були в моєму смаку. Поки ще не знайшов своє кохання. 
Розетта подивилась на годинник. 
— Шоста вечора? Мені треба йти. 
— Я тебе проведу. 
— Хіба що до зупинки, бо я живу трохи далі. 
— Гаразд. 
Встали і пішли. По дорозі домовились про наступну зустріч. 
— Степане, може будемо бачитись раз на тиждень? 
— Чого це? 
— Якщо кожного дня будемо ходити — грошей не залишиться. 
— Тоді завтра не в кафе. 
— Хіба давай у п’ятницю. Хочу завтра щось вдома зробити. 
— Ну добре. Тоді запишу дев’яте липня. На яку годину? 
— Можна на першу. 
— Знову біля мого музею? Тобі буде зручно? 
— Звісно! Добре. 
Прийшли до зупинки і якраз приїхав її тролейбус. Вона сіла. Він махав їй услід. Степан повернувся до музею. Йому було нудно, тому він ліг і одразу заснув. Зранку встав, сів за стіл і знову замислено крутив у руках ручку. Взяв блокнот. 
«Я не знаю як їй зізнатись. Я думав що я сміливий, але... Все. Я маю завтра щось сказати бо себе доведу до сказу. 09.07.1994 — прогулянка з зізнанням. Але як? Де? Який я телепень взагалі. Все. Завтра значить завтра.» 
Закрив блокнот. Пішов купити кави. 
У кав’ярні почув знайомий голос. По спині пройшов холодний піт. 
— Чорт... Знову вона, — пошепки сказав Степан. 
— Степанчику! — крикнула Оксана на всю кав’ярню. — Я так сумувала за тобою! 
— А я ні, пані Терненко. В мене дівчина є. Відваліть. 
— Дівчина? І хто? Розетта? Працівниця міської ради? Справді? — вона говорила дуже голосно. 
Він почервонів. 
— А яке вам діло хто моя дівчина. 
Вона підійшла дуже близько. 
— Бо я маю бути твоєю дівчиною. 
Він помовчав секунду. 
— Боже. Як ви на телебаченні знімаєтесь взагалі? Ви ж чистокровна повія. У вас взагалі хлопець вже є, я чув. 
— Ти віриш цій Розетті? Немає у мене хлопця. 
— Їй вірю. Вона адекватніша за вас. 
— По-перше, віддай мені гроші за ресторан. По-друге, якщо не віддаш грошима, віддаси іншим способом. 
— Я не хочу з вами займатись сексом, пані Терненко! 
Люди в кав’ярні оглянулись на Оксану. Вона хитро посміхнулась. 
— Чи ти хочеш на очах людей? 
— Я віддам вам гроші, тільки не підходьте до мене, а то розкажу твоєму хлопцю яка ти є насправді! — Він витягнув з гаманця купюри. — Тримайте на здоров’я. Це за вареники які я не заплатив! До побачення, сподіваюся більше вас не побачу! 
Він з кавою вийшов з кав’ярні. 
Повернувся до музею. Сів за стіл, поставив чашку і взяв блокнот. 
«Знову ця Оксана. Краще вже застрелилась б. Набридло. Розетта краще за неї в триста разів. І гарніша.» 
Відпив кави, подивився у вікно. 
— Прогулянка з зізнанням... Святі експонати... 
Допив каву і почав готуватись до завтрашнього дня. 
09.07.1994 
Степан вийшов з музею на десять хвилин раніше, став чекати біля входу. Розетта прийшла вчасно, в м’ятовому атласному платті яке підкреслювало колір її очей. Степан не стримався. 
— Розетто. Дуже гарне плаття. Тобі... тобі взагалі все пасує. 
— Дякую. 
Вони пішли без певного маршруту. Розмовляли про дрібниці. Поверхович весь час думав про момент — коли, як сказати. Раптом Степан зупинився. 
— Розетто... 
— Що? 
Він на секунду завагався. 
— Я довго думав як це сказати. І досі не придумав нічого розумного, тому скажу просто. Ти мені дуже подобаєшся. Вже давно. 
Вона мовчала кілька секунд. 
— Я знаю, — сказала вона нарешті, посміхаючись. — Ти не дуже вмієш це приховувати. 
— І? 
— І ти мені теж подобаєшся, Степане. Пам’ятаєш у ресторані я казала що тебе пам’ятаю з телебачення? З того часу ти мені й подобаєшся. Ми з подругами якось про це говорили, і вони потім довго мене дражнили тобою. 
Степан здивовано підняв брови. 
— Серйозно? 
— Серйозно. Потім я про це забула, але симпатія лишилась. Думала — не судьба. — Вона посміхнулась. — А бачиш. Судьба. Ти сам до мене прийшов. Я навіть здивувалась тоді. 
Він не знав що сказати — просто дивився на неї. 
— Значить це було написано наперед, — сказав він нарешті. 
— Схоже на те. 
Вони стояли так кілька секунд, дивлячись одне на одного. Степан хитро посміхнувся, різко нахилився і поцілував. 
Після цього вони стояли ще хвилину, посміхаючись одне одному. Потім пішли далі тримаючись за руки. 
— Знаєш, — сказав Степан, — Ти найкраще що зі мною траплялось за останні кілька років... 
Розетта посміхнулась. 
— Тільки за останні кілька років? 
— Тобто, за все життя, — виправився він. — Просто боявся звучати занадто... 
Через кілька днів вони домовились кудись поїхати разом просто так, без особливого приводу. Обрали Калинівський ринок. 
Між рядами гамін, багато людей. Степан уважно роздивлявся навколо, поки не побачив літню жіночку з великою коробкою, з якої визирали пухнасті клубочки. 
— Доброго дня! А що це за цуценята такі гарні у вас? 
— Доброго дня, чоловіче! Померанські шпіци, — посміхнулась продавчиня. 
Розетта одразу присіла над коробкою. 
— Ой, дивись, — вона показала на маленького з кремовим хутром. 
Степан подивився на цуценя. Воно дивилось у відповідь великими чорними очима. 
— Скільки коштує? — запитав він. 
Жінка назвала ціну. Степан на мить завис, але Розетта вже гладила цуценя і посміхалась так, що він просто дістав гаманець. 
— Тримайте на здоров’я! — сказала продавчиня. — Це хлопчик, до речі. Єдиний серед усіх тут. 
Розетта взяла цуценя на руки. Воно тут же почало лизати їй пальці. 
— Як назвемо його? — запитала вона. 
Степан подивився на нього. 
— Кузя. 
— Чому Кузя? 
— Не знаю. Просто підходить. 
Вона засміялась і погодилась... 
Через тиждень Степан переїхав до Розетти та найняв охорону для музею щоб не турбуватись за музей, зібрав частину речей і переніс до її будинку. Кузя переїхав разом з ним...